Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Джаде? З вами все гаразд?

— Аякже! Маю тіко дух перевести та й усьо.

Луїс сів біля нього і кілька разів глибоко вдихнув.

— Знаєте, — почав він, — а я зараз почуваюся краще, ніж за останні шість років життя. Божевілля казати таке, коли йдеш ховати кота своєї дочки, але це щира правда, Джаде. Мені добре!

Джад також раз чи два глибоко вдихнув.

— Еге ж, я знаю таке! Це все ця стежка, Луїсе. На задоволення завжди бракує часу, як і на все інше. А це місце виробляє такі штуки, та ти не вір їм. Героїн також дає нарикам кайф, коли ті ширяються, та разом з тим він їх отруює. Отруює тіло і свідомість. Це місце може бути таким, Луїсе, завжди пам’ятай про це. Сподіваюся, я правильно зараз чиню. Гадаю, що так, але певним бути не можу. Часом думки у мене плутаються. Мо’, то старість.

— Я не розумію, про що ви.

— Це місце має силу, Луїсе. Не те, що тут… а те, куди ми йдемо.

— Джаде…

— Ну ж бо, ходімо, — Джад знову звівся на ноги. Світло ліхтарика падало на бурелом. Старий пішов прямо до нього. Раптом Луїсові згадався його останній досвід сомнамбулізму. Що тоді сказав йому Паскоу?

«Як би тобі не хотілося, не йди туди, лікарю. Кордон має лишатися непорушним».

Але тепер, цієї ночі, здавалося, що те застереження — чи що то було — пролунало багато років, а не місяців тому. Луїс почувався доволі бадьоро і був готовий зіткнутися з чим завгодно, навіть із чимось надприродним. Його переповнювало здивування. На думку спало, що все дуже нагадує сон.

Джад повернувся, його каптур тонув у білизні, і на секунду Луїсові здалося, що перед ним стоїть Паскоу і варто світлу трохи змінитися, як нізвідки проступить обрамлений хутром череп. Він сміятиметься і бурмотітиме щось нерозбірливе — знову страх холодною водою вилився на Луїса.

— Джаде, — покликав він. — Ми не зможемо через це перелізти. Ми поламаємо ноги, а потім замерзнемо на смерть, намагаючись доповзти додому.

— Просто іди за мною, — пролунала відповідь. — Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко і впевнено.

Луїс почав думати, що, можливо, це сон; можливо, він так і не прокинувся після святкового обіду. Якби я дійсно був при тямі, то точно б не поліз на цей бурелом, як і не стрибав би з парашутом, добряче напившись. Та зараз я збираюся зробити саме це. Справді збираюся. Отже, я, напевно, сплю. Правда ж?

Джад плавно повернув ліворуч від центру бурелому. Промені ліхтарика падали на безладно скинуті (кістки) дерева та старі колоди. Коло світла зменшувалось і трохи яскравішало, поки вони наближалися до бурелому. Без найменшої паузи, без найменшого огляду території, щоб упевнитися, що ти там, де маєш бути, Джад просто поліз угору. Він не дряпався на вершину, обережно, вивіряючи кожен свій крок, як це роблять альпіністи при сходженні на гору чи піщаний пагорб. Ні, він наче йшов сходами, поводився як людина, що точно знала, яким буде її наступний крок. Луїс ішов за ним. Він не дивився вниз, не шукав опори під ногами. Так було через дивну, але абсолютну певність, що бурелом не зашкодить йому, якщо він сам того не дозволить. Звісно, в цьому щось було від дурної певності бухого водія, який сідає за кермо, свято переконаний, що уникне аварії тільки тому, що носить медальйон Святого Христофора[84].

Але це працювало!

Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття (Мокасини «Хаш Паппі» — найкращий вибір для лазіння по буреломах) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.

Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому — можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.

Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі»[85]. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.

Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.

— Ми це зробили! — закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. — Джаде, ми перелізли!

— А ми що, не годні були то зробити?

Луїс розтулив рота, аби щось відповісти (Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися!), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.

— Сумнівався.

— Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.

І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі.