Читати книгу - "Маріупольський процес"

– Собакоптах… – почув Роман. І зупинився.

Лектор походжав туди-сюди, наче вчитель перед класом, його слухали, повертаючи за ним голови, як соняхи за сонцем. Особливо уважно дослухався Лом. Він любив цю годину, коли готував вечерю, а Лектор поруч розводився про цікаві речі.

– Напівсобака-напівптах… – натхненно вів далі Лектор. – Симаргл-Переплут, давньослов’янське божество. Він є охоронцем Світового дерева.

– Є питання! – втрутився Корнет. – Як називається це світове дерево? Що воно таке? Клен, дуб, береза, вишня?… Що саме?

– Просто дерево. Дерево життя і смерті. На тому дереві – насіння усіх дерев, усіх рослин. Універсальне дерево. А Симаргл, цей пес із крилами – символ озброєного добра. До речі, дуже важлива деталь. Озброєного! Бо який ти охоронець без зброї?… Без потреби когось захищати?… Цей собакоптах є посередником між небом і землею.

Хлопці ще трохи погомоніли, обговорюючи почуте, посперечалися, а тоді й Роман втрутився.

Мав на ногах гумові капці, трохи жорсткуваті, але й за них велике спасибі волонтерам. Майже усі хлопці були у таких капцях, поскидали берці й кросівки, бо година була спокійна, погода тепла – давали ногам відпочити. Тож Роман заходився розчищати рифленою підошвою землю з піском, вигладжувати поверхню, готуючи плацдарм для дій. У руці патичок, ногою шурх-шурх, обличчя зосереджене. Глядачі спостерігають, перезираючись: що то зараз буде? Підбирають ноги під себе, ближче до ящиків з-під снарядів, вони тут правлять за стільці.

А Роман їм: дивіться! Веде уламком гілки вихлясту лінію, креслить не надто впевнено, але доволі вправно. Замкнув, дотягнувши до висхідної точки. Ну що? – запитує. – Що я вам тут намалював? Чекайте! – зупиняє можливі відповіді й береться розставляти крапки. Якби не ідея Ольги («Україна – це пес із крилами») і не її контурні карти, він зараз не зміг би так близько до оригіналу, так подібно зобразити контур мапи.

– Ось так, – каже. – Тепер пізнаєте? Дивіться. Ось тут ми… – ще одна крапка на землі. – Приблизно тут.

Робить крок вбік, щоб усім було видно.

Хлопці вдивляються у креслення. Карта України оживає – сіпнулася на сході, здригнулася на заході, ворухнулася на півночі, затріпотіла на півдні. Щеня ворушить лапами та випинає спину – надимається горбочок, згорнутий між лопатками, готовий будь-якої миті перетворитися на два крила. Голова опущена. Нетерпляче песеня, наче стиснута пружина. Схоже чомусь на французького бульдога. Чому на француза? Парадокс. Усього лише один із багатьох парадоксів.

Львів – очі.

Ужгород, Мукачеве – ніс.

Луцьк та Рівне – вуха.

Франківськ-Тернопіль – горло, голосові зв’язки.

Житомир – потилиця.

Вінниця – плечі.

Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.

Херсон, Миколаїв – живіт.

Одеса, Ізмаїл – передні лапи.

Крим – задні.

Київ – серце.

– А мій Кіровоград – печінка! Дай намалюю – ось тут він.

– Ні, Черкаси – печінка, а Кіровоград – шлунок. Одне слово – внутрішні органи.

– То що, тоді Дніпропетровськ і Запоріжжя… – дві цяточки камінчиком, – це нирки, нє?

– Вінниця, Черкаси – легені!

– Чернівці – язик.

– Мій Рахів – писок! Він на карті, я знаю, у такій западинці розташований, ось тут. Хіба не писок? Дивіться!

– А моє Павлопілля – підшлункова. Чого регочете? Ось тут воно приблизно, де Кривий Ріг. Познач окремо. Або дай я…

– А Маріуполь… за цією логікою… – спроквола починає Корнет, готовий висунути свою версію. – Маріуполь у нас настовбурчений, як той…

– Ломе, що там з обідом? – гукають звіддаля.

Хлопці гигочуть.

– Цей песик – улюбленець бога, тому він над ним так знущається, – додає Корнет. – То що ти кажеш, Лекторе, пес із крилами – це озброєний охоронець?…

Не знати до чого б договорилися, до яких би ще міст, сіл та містечок дійшли, якби Сєпар не вдерся на територію, обведену патичком – почав рити там, де Донецьк. Земля полетіла фонтаном з-під його міцних жовтих пазурів. Сєпар мав особливий талант, у безпомильності якого не раз мали можливість переконатися. Він заздалегідь відчував початок обстрілу – й давав знати про близьку небезпеку своїм ледь чутним, майже безголосим, хрипким скавучанням. І риттям землі.

Вчасно попередив, бо майже одразу й сигнал: «Тривога!» – а усі вже мчать в укриття. Сєпар ховається разом з усіма, тицяється головою Романові збоку у коліно, очі мружить, тремтить усім тілом. Від гуркоту, що розриває повітря, закладає вуха і людям, і псові. Зблизька загуло, земля задвигтіла – артилерія відповіла. «Наша арта», – ворухнув губами Корнет.

Така війна, обмін люб’язностями на відстані. Вірний Сєпар тулиться, облизує руки рапатим язиком, втішає, заспокоює по-своєму.

Снаряд влучив у бліндаж другого взводу…

Восьмеро загиблих, четверо поранених…

У відповідь вистрелили увесь боєзапас, що мали.

Наступного дня прочитали в Інтернеті офіційне повідомлення: у зоні антитерористичної операції за добу загинули п’ятеро українських бійців. «А ми тоді кого вантажили у санітарні машини? – запитує Корнет. – Троє з них, виходить, ожили дорогою?…»

Загинути може кожен будь-якої миті. Тут усі це знають. Але шкода ось так віддати своє життя, чекаючи чергового артобстрілу або ховаючись в укритті, відчуваючи, як смердить немите, облите липким потом тіло. А наказ – триматися. Триматися! Найгірше ось так – сидіти, чекати. Чого? Краще вже вперед. А наказу такого немає, і зброї надійної – теж.

Робота є. Возили на першу лінію людей, боєприпаси, продукти, ліки, колоди для бліндажів. «Хаммер» працював із повним навантаженням. Щоб убезпечитись від зазіхань на «Ліку», остерігаючись, що позашляховик у них можуть забрати, Роман одразу, повернувшись, доповів, що машину подарувала його сестра. Яка сестра? У нього не було сестри, але чутки про Француза та «хаммер» із жіночим іменем «Ліка» вже пішли по підрозділах. «Шерше ля фам, по ходу», – пояснював усім, хто цікавився, Корнет. Цього аргументу було досить, він видавався переконливим. А свої хлопці знали правду, хоча й не надто вірили.

Під час затишшя Роман набрав номер мами. Вона скоромовкою питання ставить, прислухається, чи у нього там не пострілюють. Я при кухні, каже він. І справді, сьогодні допомагав Лому, дрова носив. Мама намагається говорити спокійно, навіть жартує. Тоді спохоплюється: а у нас тут твій однокурсник розбився, але живий, слава Богу. – Який однокурсник? – Іван, прізвища не пам’ятаю… – Іван?…

Зустріч біля госпіталя, «мазераті» біля бровки, коротке кавування. Іван, виявляється, під ранок гнав на швидкості, з двома пасажирами у салоні, автомобіль знесло з дороги, він боком врізався у стовп. Хлопці живі, Івана забрала «швидка» з