Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— Стефан не винен, що він — маленький поляк.

Тітка Кауер порадила більш не приводити Стефана до її садка. Оскар, хоч і не поляк і не те що дуже любив Стефана, заявив про свою солідарність із ним. А потім настав Великдень, і спробували зробити дуже просто. Доктор Голац в окулярах у широкій роговій оправі виснував, що шкоди від цього не буде, й свій висновок оголосив так:

— Малому Оскарові це не зашкодить.

Ян Бронський, який після Великодня однаково хотів віддати свого Стефана до польської народної школи, стояв на своєму й уже вкотре заявляв моїй матусі й Мацератові: він, мовляв, — польський службовець, і за чесну роботу на Польській пошті польська держава йому чесно платить. Зрештою, він, мовляв, поляк, і Гедвіґ теж стане полькою, як тільки задовольнять її клопотання. До того ж такий кмітливий і обдарований вище середнього хлопчик, як Стефан, німецьку мову вивчить і вдома, а щодо малого Оскара — вимовляючи ім'я «Оскар», Ян щоразу легенько зітхав, — то Оскарові, як і Стефану, мовляв, так самісінько шість років, але він ще не вміє до пуття й розмовляти, він, як на свій вік, узагалі досить відстав у розвитку, а щодо того, що він не росте, то треба, мовляв, усе ж таки спробувати, бо обов'язкова шкільна освіта — це обов'язкова шкільна освіта, за умови, звісно, що шкільне начальство не заперечуватиме.

Шкільне начальство висловило сумнів і зажадало медичного висновку. Голац назвав мене здоровим хлопчиком, у якого зріст трирічної дитини, але який розумовим розвитком — хоч він, мовляв, іще добре й не розмоляє — ні в чому не поступається п'ятишестирічним дітям. Окрім того, Голац згадав іще про мою щитовидну залозу.

Поки мене оглядали та обстежували, на всіх тестуваннях, що стали мені вже звичними, я поводився спокійно — від «байдуже» до «доброзичливо», тим більше що відібрати в мене барабана ніхто не намагався. Ніхто з тих, хто мене обстежував і тестував, ще не забув, як пішла прахом Голацова колекція змій, жаб та ембріонів, тож усі цього побоювались.

Лише вдома, і то вже першого ж таки шкільного дня, мені довелося показати, на що здатний алмаз у моєму голосі, позаяк Мацерат, усупереч здоровому глузду, зажадав, щоб я вирушив до школи Песталоцці через Фрьобелівський луг без барабана й щоб я взагалі не брав його, мого бляшаного барабана, з собою до школи.

А коли Мацерат зрештою дав волю рукам і спробував узяти те, що йому не належало, чим він навіть не вмів користуватися, до чого в нього не стояли руки, я розкричав навпіл вазу, про яку казали, нібито вона справжня. Після того, як справжня ваза у вигляді двох справжніх половинок опинилася на підлозі, Мацерат, який дуже любив ту вазу, хотів був ударити мене рукою. Але цієї миті підхопилася матуся, втрутивсь і Ян, який зі Стефаном і шкільним подарунковим набором на хвилинку, ніби мимохідь, зазирнув до нас.

— Прошу тебе, Альфреде, — сказав він своїм спокійним, єлейним голосом, і Мацерат, вражений Яновим синім і матусиним сірим поглядами, опустив руку й сховав її до кишені штанів.

Школа Песталоцці містилася в новій, по-сучасному оздобленій фресками й графіті, чотириповерховій, видовженій коробці з червоної цегли і з пласким дахом; сенат багатого на дітей передмістя побудував її на галасливі вимоги тоді ще активних соціал-демократів. Мені та коробка сподобалася, нівроку, якщо, звісно, не брати до уваги тамтешнього запаху та хлопців-гімнастів у стилі модерн на графіті та фресках.

Перед порталом на гравію, між захисними залізними стояками, схожими на єпископські патериці, росли неприродно крихітні, а проте зелені деревця. З усіх боків до школи стікалися матері, тримаючи в руках пістряві шпичасті фунтики й тягнучи за собою галасливих або зразкових хлопчиків. Оскар ще зроду не бачив, щоб стільки матерів пхалося в той самий бік. Здавалося, немовби вони поспішають на прощу до якогось базару, де мають виставити на продаж своїх первістків чи других дітей у сім'ї.

Цей шкільний запах, що, десятки разів описаний, своєю інтимністю перевершує всі відомі на світі аромати, відчувався вже у вестибюлі. На кахельній підлозі в залі стояли, довільно розташовані, чотири чи п'ять Гранітних чаш, і з численних отворів у дні кожної одночасно били вгору водяні струмені. Ті чаші, що їх пообступали хлопці, зокрема й мого віку, нагадували мені свиноматку в мого дядька Вінцента у Бісау — та теж лягала часом на бік і терпіла такий самий спраглий і немилосердний натиск своїх поросят.

Хлопці нахилялися над чашами, над прямовисними водяними вежками, що безперестанку завалювалися в себе, чуби в них спадали на лоба, а вони роззявляли роти й ловили водограйчики. Вже й не знаю — пили хлопці чи просто бавилися. Іноді вони по двоє, майже одночасно і з роздутими щоками випростувалися й непристойно гучно бризкали один одному в обличчя нагрітою в роті водою, запевне змішаною зі слиною та хлібними крихтами. Ступивши до вестибюля, я з дурного розуму зазирнув до відчиненої гімнастичної зали відразу ліворуч і побачив там шкіряного коня для стрибків у довжину, підвісні жердини й линви, а також жахливого турніка, що всім своїм виглядом ніби вимагав крутнути на ньому «сонце». Ту ж мить я відчув спражню спрагу, яку годі було потамувати, й мені вже хотілося кинутись до тих хлопців, щоб і собі випити бодай ковточок води. Але попросити в матусі, що тримала мене за руку, підняти Оскара — від горшка два вершки — до чаші я не міг. Навіть якби я став був на свого барабана, то до водограйчика однаково не дотягся б. Та коли я, трохи підстрибнувши, зазирнув через край однієї з тих чаш і побачив, що жирні хлібні рештки майже не дають воді стікати й у чаші стоять такі собі гидкі помиї, пити мені відразу перехотілося, спрага, яку я, блукаючи поглядом серед отого гімнастичного причандалля в хаосі спортивної зали, викликав хоч і подумки, а проте мовби навсправжки, минула.

Матуся повела мене монументальними, розрахованими на велетів сходами нагору, потім лункими коридорами до кімнати, де над дверима висіла табличка з написом «1-А». У кімнаті вже було повно хлопців мого віку. Їхні матері стояли попід стіною навпроти вікон і згорненими на грудях руками притискали до себе традиційні строкаті, внизу шпичасті, а вгорі запаковані цигарковим папером і вищі від мене фунтики — подарунок на перший шкільний день. Матуся теж принесла з собою такого фунтика.

Щойно я,