Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Розклад уроків

Час від часу Клеп збавляє час тим, що годинами складає розклад уроків. А те, що за цією роботою він без угаву поглинає кров'янку з підігрітою сочевицею, лише потверджує мою тезу, яка так і каже: всі мрійники — ненажери. Заповнюючи графи, Клеп виявляє неабияку старанність, і це потверджує ще одну мою тезу: тільки справжні ледацюги здатні на винаходи, які полегшують працю.

Клеп і цього року добрих два тижні докладав зусиль, щоб погодинно спланувати свій день. Прийшовши вчора до мене, він спершу довгенько сидів, напустивши на себе таємничого вигляду, потім видобув з нагрудної кишеньки згорненого вдев'ятеро аркуша паперу й самовдоволено, весь аж сяючи, подав того аркуша мені: у нього знов новий винахід, що полегшує роботу.

Я перебіг поглядом ту цидулку, проте нового вичитав не багато: о десятій — сніданок, до обіду — роздуми, після обіду — годинку поспати, потім — кава (по змозі — в ліжко), далі, сидячи в ліжку, годину пограти на флейті, тоді встати й годину походити по кімнаті під звуки волинки, ще півгодини волинки у дворі, на свіжому повітрі, через день, навпереміну — або дві години пива з кров'янкою, або дві години кіно, але в будь-якому разі перед кіно чи за пивом непомітно аґітнути за нелегальну КПН — півгодинки, щоб не переборщити! Три вечори на тиждень ішли на виробництво танцювальної музики в «Однорозі», в суботу пообіднє пиво й агітацію за КПН Клеп переносив на вечір, позаяк пообідній час він резервував для лазні з масажем на

Грюнштрасе, а потому — до «У9», три чверті годинки гігієнічних вправ з однією дівчинкою, потім з тією самою дівчинкою та її подругою — кава з тістечками у Шваба, незадовго до кінця робочого дня — поголитись, а як треба — то й підстригтися, хутенько сфотографуватись у кабінці-автоматі, далі — пиво, кров'янка, агітація за КПН і — заслужений відпочинок.

Я похвалив ретельно накреслений графік, попросив Клепа зробити мені копію й поцікавився, що він робить, коли геть виснажується.

— Лягаю спати або думаю про КПН, — відповів Клеп, на мить замислившись.

Чи я розповідав йому, як Оскар уперше познайомився зі своїм денним розпорядком?

Це почалося цілком невинно у дитячому садку в тітки Кауер. Гедвіґ Бронська щоранку заходила по мене й відводили нас із Стефаном до тітки Кауер на Позадовсківеґ, де вкупі з шістьмадесятьма карапузами — кілька з них завжди хворіли й не приходили — ми мали гратися до нестями. На щастя, мій барабан там вважали іграшкою, і мене не примушували складати кубики, а вилазити на коника-гойдалку мені доводилося лише тоді, коли їм був потрібен барабанщик верхи й у паперовому шоломі. Клавіром для мого барабана слугувала чорна шовкова сукня тітки Кауер із сотнею ґудзиків. Я можу з чистою душею сказати, що на своїй бляшанці мені щастило десятки разів на день одягати й роздягати оту щупляву, всю в зморшках стару дівку, коли барабанним боєм я розстібав і застібав її сукню, навіть не думаючи про її тіло.

Пообідні прогулянки каштановими алеями до Єшкентальського лісу, вгору на Ербсберґ, повз пам'ятника Ґутенберґові були такі приємно-нудні й безтурботно-безглузді, що я ще й нині мрію вирушити на одну з таких хрестоматійних прогулянок, тримаючи тітку Кауер за її тонесеньку, мов цигарковий папір, руку.

Байдуже, скілька нас, пуцьвірінків, приходило — вісім чи дванадцять, — а ми однаково мали накидати на себе упряж. То був блакитний плетений мотузок, що правив за дишель. Ліворуч і праворуч від цього вовняного дишля відходило по шість вовняних вуздечок — загалом, отже, на дванадцятьох карапузів. Через кожних десять сантиметрів на дишлі висів дзвіночок. Так ми, подзвонюючи й лепечучи, дріботіли перед тіткою Кауер, що тримала повідець, вулицями осіннього передмістя, а я знай барабанив. Час від часу тітка Кауер заводила: «Тобою живу, Ісусе, тобою помру, Ісусе!» — або: «Тебе вітаю, зіронько морська», а коли ясне жовтневе повітря ми сповнювали своїм: «Поможи мені, Діво Маріє» чи «Матір Божа рідне-е-е-сенька», перехожі розчулювалися до сліз. Коли ми перетинали центральну вулицю, весь транспорт зупинявся. Трамваї, автомашини, запряжені кіньми вози — все збивалося докупи, поки ми вели свою «зіроньку морську» через бруківку. І тітка Кауер щоразу дякувала потім своєю шелесткою ручкою регулювальникові, що допомагав нам перейти через вулицю.

— Господь наш Ісус вам оддячить, — обіцяла вона, шурхочучи своєю шовковою сукнею.

Я, власне, навіть дуже шкодував, коли навесні Оскар — уже після свого шостого дня народження — мусив через Стефана й разом із ним піти від фройляйн Кауер, яку можна було скільки завгодно розстібати й застібати. Як завжди, коли замішана політика, дійшло до актів насильства. Ми саме вибралися на Ербсберґ, тітка Кауер скинула з нас вовняну упряж, довкола полискувала памолодь, у кронах уже панував веселий гомін. Тітка Кауер сиділа на придорожньому камені, де під мохом виднілися стрілки різних маршрутів — для одной для двогодинних прогулянок. Наче ото молоденька дівчина, яка не здогадується, що з нею коїться навесні, тітка Кауер весело наспівувала, рвучко струшуючи головою, як це звичайно роблять лише цесарки, й плела нам нову упряж — вона мала бути пекельно червона, але мені впрягтися в неї вже не судилося. Бо цієї миті в кущах раптом розлігся крик, фройляйн Кауер спурхнула з каменя й, не випускаючи з рук того, що вже сплела, тягнучи за собою червону вовняну нитку, кинулася на своїх високих підборах на той крик у кущі. Я рушив услід за нею й за ниткою, і перед моїми очима зачервоніло ще дужче: з носа в Стефана річкою текла кров, а один хлопчик — його звали Лотар, він був кучерявий, а на скронях у нього прозирали голубі прожилки — сидів на грудях у хирлявенького й тонкосльозого Стефана й намагався, схоже, ввігнати йому носа в обличчя.

— Польський виродок! — сичав він після кожного удару. — Польський виродок!

За п'ять хвилин тітка Кауер знов накинула на нас блакитну упряж, — тільки я тюпав незапряжений, намотуючи на клубок червону нитку, — і всім нам довелося слухати її молитву, яку зазвичай проказують між жертвою і перевтіленням:

— О зганьблений, сповнений болю і каяття...

Потім — униз із Ербсберґа, і зупинка біля пам'ятника Гутенбергу. Показуючи довгим пальцем на Стефана, що жалібно скиглив і притискав до носа