Читати книгу - "БЖД"

І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літа­кам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної кас­ки на торгівельний центр, за вітринами якого вид­но манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які че­рез червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...

Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуть­ся, фігачити його своїми берцями об стінку влас­ної церкви й водночас молитися...

Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехи­ляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху

раптом виростає товстелезна жінка, що залазить до фольксвагена... Мікроавтобус розпачливо ри­пить ресорами, загрозливо перехиляється на один бік... Я в цей час думаю, що, якби наш фольксваген був човном, ми б уже давно зачерпнули тонну во­ди й пішли б на дно так швидко, що священик не встиг би навіть прочитати над нами останню молитву. Товстуха недбало, немов чайові, кидає в бардачок водієві металеву гривню, робить кілька кроків усередину й стає, мов статуя. Сідати вона навіть не намагається, бо, схоже, вже давно їздить по цьому маршруту й чудово розуміє, що її дупа не влізе на жодне з сидінь. У проході лишається сантиметрів п'ятнадцять вільного місця. Свяще­ник якось з острахом дивиться на цей фарватер, потім на дулу товстухи і, певно, починає молитися. Іще за мить він робить крок уперед... Спочатку бе­режно просуває у фарватер пакет із вином і хлібом, потім намагається протиснутись сам, але марно. Він робить крок уперед, потім крок назад, але й це не дає жодного результату... Урешті-решт, він так і зависає між товстухою й кріслом, мені навіть зда­ється, що його берці відриваються від землі...

– Господі, совдєпія нєістрібіма... – сумно зі­тхає він, так, наче вони з господом ведуть тися­чолітню війну проти совдепії, і ось тут вона на­решті їх дістала, дістала так конкретно, що не допоможуть ані вино, ані молитви, ані військові берці, ані тим паче хрестові походи, якими він марив усе життя...

Схоже, товстуха тільки зараз починає відчува­ти своєю гігантською дупою, що об неї хтось тре­ться. Вона, немов морж, робить кілька потужних

повороти) корпусом, священик хрускає кістками й нарешті випадає в прохід – ближче до дверей. Потому він швидко вистрибує з нашого фолькс-вагена й, не озираючись, крокує до байконура, певно, розробляти якісь нові, більш дієві стратегії боротьби проти совдепії.

Ми їдемо далі. Водій весь час зиркає на тов­стуху в дзеркальце, мабуть, побоюючись, аби во­на нічого не розтрощила. Мені теж дуже не хоче­ться, аби вона щось зламала – на відміну від потягів, автобуси я обожнював ще з дитинства. Пригадую, мені дуже подобалося бігати по сало­ну й сідати на нове місце, щойно воно звільняло­ся, відчуваючи, яке воно тепле й м'яке. Одного разу я підсів до якогось дядька, що дав мені цу­керку. Я сховав її до нагрудної кишені, а потім у мене її конфіскувала мама. Ні, їй зовсім не хоті­лося солодкого, вона півгодини намагалась мені пояснити, що так мене можуть отруїти, а я ди­вився на неї своїми сірими очима й зовсім не ро­зумів, навіщо комусь треба мене труїти.

– Слава яйцям! – полегшено зітхає Ікарус,коли ходячий целюліт, ледь не перекинувшимікроавтобус, сходить на одну зупинку ранішевід студмістечка...

Ідучи до гуртожитка через засраний ринок, Іка­рус весь час, наче гіпнотизер, повторює, що з ма-жорами говоритиме він. Мовляв, він знає, що та як треба казати, а я тільки можу все зіпсувати.

– Я, я, я, я говоритиму з цими відморозкамиі зрубаю з них бабло, що б вони там не вигадали!

Ми саме проходимо повз ряди, де торгують рибою. На вулиці градусів 27, скоро перша годи­на дня, і всі ці запахи, голоси, кольори, навіть повітря, все це починає заповзати в мене й тов­ктися там, наче кочівники на новому місці. Мене кумарить...

– Ти взагалі можеш туди не ходити, – ніякне вгаває Ікарус, бо, по-перше, хоче показати,який він крутий, а по-друге, не має жодних сум­нівів, що я можу відмовитись.

Проте мене так кумарить, що я несподівано кажу:

—Гаразд, я нікуди не піду, тільки давай купи­мо кілограм зефіру в шоколаді...

—Навіщо? – здивовано попускається він. – Не думаю, що мажори його їдять...

—Ти хоч розумієш, що тебе відраховують? – майже по-гестапівськи кричать у мене над вухом.

—Сонце, мені все одно, мені все це набридло, одним «СВАБОДЄН» більше, одним менше – те­пер це не грає жодної ролі...

—Які ще «свабодєн»? Ти що, хочеш сказати, що тобі все до дули?

—Саме так! – утомлено киваю я. – Мав я все в дулі.

Я сиджу посеред Мілиної кімнати на рипучо­му й хиткому табуреті. Це наче на допиті. Міла така накручена, що кожної миті може розверну­тися й, наче справжня гестапівка, заїхати мені в писок кирзовим чоботом. Радує тільки те, що на її ніжках зараз рожеві пухнасті шльопки, без жодних ведмедиків, до речі...

Гірше Міла не збирається мене бити, нона робить нигляд, що мене та гал і не існує. Я теж роблю нигляд, що мене не існує, роблю настіль­ки правдоподібно, наскільки це можна робити, коли ти все-таки існуєш... Вона ходить, пере­кладає з одного столика на інший якісь книжки, сідає на ліжко, намагаючись читати конспект, затягує перед дзеркалом волосся у два хвостики, пише комусь із мобільного есемески. Можливо, так і пише: у мене в кімнаті нікого немає, я са­ма... А я сиджу, роблю вигляд, що мене нема, й мовчки за нею спостерігаю.

Сьогодні вона в салатовому топіку й таких са­мих салатових трусиках із пришелепуватою жаб­кою на попці – вигляд у жабки такий, наче її пе­реїхало самоскидом,