Читати книгу - "Безтілесна людина"

Хедлі зупинився й повільно обернувсь.

— Півдороги, — сказав він. — Середина вулиці… Бачите, яка вона тут широка? Ідучи так, він був на відстані тридцяти кроків від будь-якого будинку обабіч вулиці. Якби він ішов тротуаром, ми могли б вибудувати якусь безглузду версію — скажімо, нібито хтось вистромив із вікна чи з проходу між будинками палицю з прикріпленим до неї револьвером чи…

— Дурниці!

— Звичайно, дурниці, але що ми ще можемо придумати? — запитав Хедлі з притиском і махнув своїм чемоданчиком. — Я знаю, що нічого такого не було. Але що було? Свідки теж нічого не бачили. А якби щось було, вони неодмінно побачили б. Ану, зупиніться. Стійте на місці й не обертайтеся. — Він пройшов трохи вперед, придивляючись до номерів на будинках, і звернув до тротуару праворуч. — Блеквін і Шорт були тут, коли почули крик. Ви йдете серединою вулиці, я — попереду тротуаром. Обертаюся… Так. Яка між нами відстань?

Ремпол відійшов убік, залишивши доктора Фелла самого посеред великого чотирикутника.

— Не дуже далеко були ті двоє, — зробив висновок доктор Фелл, збивши на потилицю свого крислатого капелюха. — Не більше як за тридцять кроків попереду. Хедлі, це навіть дивніше, ніж я гадав. Він стояв посеред снігової пустки. Почувши постріл, вони обернулися… Гм.

— Саме так. Далі, щодо освітлення. Ви стоїте на тому місці, де було вбито Флея. Бачите оту лампочку над дверима будинку номер вісімнадцять, праворуч від вас? А трохи ближче, теж праворуч, вітрину крамниці ювеліра?.. Гаразд. Вона була освітлена, не яскраво, але все ж… Тепер поясніть мені, чому двоє людей не певні, бачили вони з того місця, де я стою, когось біля Флея чи ні?

Відлуння його голосу покотилося по вулиці. Знову попала у вихор стара газета. Вітер, мов у тунелі, глухо ревів під ковпаками димарів. Поли чорного плаща в доктора Фелла метлялися, дикий танок танцювали його окуляри на шнурку.

— Крамниця ювеліра, — пильно вдивляючись уперед, проказав доктор Фелл. — Крамниця ювеліра! І в ній світло… В крамниці хтось був?

— Не було нікого. Візерс перевіряв. Світло падало з вітрини. Вікна й двері були заґратовані, як оце й тепер. Ніхто не міг ні увійти туди, ні вийти звідти. Крім того, це надто далеко від Флея.

Доктор Фелл покрутив головою й повільно пішов оглянути заґратовану вітрину. У ній на оксамитових ложах були виставлені дешеві каблучки, годинники, багато свічників, а посередині виднівся великий круглий німецький годинник із циферблатом-обличчям, на якому рухалися сюди-туди великі очі. Складалося неприємне враження, ніби вони зумисне поглядали саме на те місце, де було вбито людину. Через це ще неприємніше враження справляла й сама Каліостро-стріт. Годинник якраз почав бити одинадцяту. Доктор Фелл повернувся на середину вулиці.

— Але ж Флея було вбито пострілом ззаду ліворуч, — розмірковував уголос доктор Фелл. — А це правий бік вулиці. Якщо ми стверджуємо — а ми мусимо це стверджувати, — що нападник підступив зліва чи, зрештою, зліва наблизився летючий револьвер… Не знаю! Навіть якщо припустити, що вбивця йшов по снігу, не залишаючи слідів, то чи можемо ми нарешті визначити, звідки він вийшов?

— Він вийшов звідси, — почувся раптом голос.

Здавалося, порив вітру приніс ці слова звідкись із далечіні. Протягом якоїсь секунди Ремпол пережив у цій напівтемряві глибше потрясіння, ніж коли розслідували справу, пов'язану з Четтергемською в'язницею. В його уяві постали летючі предмети й почувся голос невидимця — так само, як двоє свідків почули голос безтілесного вбивці напередодні ввечері. Наступної миті йому перехопило подих. Тільки озирнувшись, він зрозумів, кому належить той голос. Із відчинених дверей будинку № 18 сходами спускався кремезний червонощокий молодий чоловік у насунутому на лоб капелюсі, що надавав йому лиховісного вигляду. Широко всміхаючись, він привітався з Хедлі.

— Він вийшов звідси, сер. Я Сомерс, сер. Пам'ятаєте, ви просили мене з'ясувати, куди йшов француз, коли його вбили, а також перевірити, чи котрійсь із господарок умебльованих кімнат не здався підозрілим хтось із пожильців? Ну, то я дізнався про такого пожильця, і зробити це було не важко. Він вийшов звідси. Пробачте, що я втрутився.

Хедлі, намагаючись приховати, що злякався, висловив задоволення, і його погляд зупинився на постаті чоловіка, що нерішуче стояв у дверях будинку.

— Ні, сер, це не той пожилець, — простежив за його поглядом Сомерс. — Це містер О'Рорк, артист із мюзик-холу, — той, що впізнав учора ввечері в трупарні француза. Сьогодні вранці він мені трохи допоміг.

О'Рорк вийшов з темряви й спустився сходами вниз. Важке пальто не могло приховати високої, міцної постаті й швидких, м'яких кроків людини, яка звикла до трапеції та високо напнутого троса. Говорив він привітно, легко, трохи відкинувшись усім тілом назад, як людина, що потребує простору. Смагляве обличчя та розкішні чорні вуса під гачкуватим носом робили його схожим на італійця. О'Рорк з видимим задоволенням курив велику вигнуту люльку, яку тримав у куточку рота. Називаючи себе, пін вбив назад вигадливого жовто-коричневого капелюха й примружив голубі блискучі очі. Це був той ірландець я італійським псевдонімом, що говорив, як американець, а насправді був за його ж словами, канадець.

— Моє прізвище О'Рорк, Джон Л. Селлівен О'Рорк… Моє друге ім'я? — він ударив кулаком по повітрю. — Я його не знаю. І мої батьки не знали, коли називали мене. «Л» — це все, що я знаю. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти мого втручання. Бачте, я знав старого Луні… — Він помовчав, усміхнувся й крутнув вуса. — Я розумію, джентльмени, вас дивує моє туманне походження. Воно всіх дивує. Ще раз пробачте, що втручаюсь. Мені з біса жаль старого Луні, — засмучено промовив він.

— Дарма, дарма, — заспокоїв його Хедлі. — Дякую за допомогу. Так нам не доведеться шукати вас у театрі.

— У театрі я тепер не працюю. — О'Рорк вистромив із довгого рукава пальта ліву руку й показав забинтований зап'ясток. — Якби вчора ввечері я щось запідозрив, то пішов би за Луні. А тепер ось маємо!

— Якщо ви підете зі мною, — безцеремонно втрутився Сомерс, звертаючись до Хедлі, — то я покажу вам щось важливе й щось скажу. Хазяйка внизу одягається. Вона розповість вам про пожильця. Немає сумніву, він той, хто вам потрібен. Але спочатку я хотів би, щоб ви оглянули його кімнати.

— Що там, у його кімнатах?

— По-перше, сер, кров, — відказав Сомерс. — Крім того, якісь дивні вірьовки… — Він задоволено відзначив подумки, що Хедлі не лишився байдужим до його слів. — Вас ті вірьовки зацікавлять, решта речей тож. Той