Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

Александера морозило, хоч від батареї струменіло тепло. Кілька хвилин він розмірковував, чи не переслати анонімно частину грошей, які він мав при собі, потерпілому заводу, щоб там могли за ці кошти розпочати нові досліди і хоч частково компенсувати втрату… «Все це дурниці — тільки заспокійлива пілюля для сумління», — промурмотів він з гримасою огиди і зневаги до себе.

В цю мить йому згадався той сон. Чи, може, то був і не сон? Скоріше ланцюжок спогадів у напівдрімоті. Александер знову пригадав усе до найменшої подробиці. «Так було тоді, так і тепер, — подумав він. — Неодмінно я мушу вклепатись… Я поводився, як дурень, нерішуче, боягузливо. Сам винен, що вскочив у цю халепу. Але це останній раз! Вони в мені помилились. Надалі я буду пильнувати; може, прикинусь, що я з ними заодно, а при нагоді виведу на чисту воду всю компанію, особливо цього доктора Шерца…»

«Я їх провалю, я помщусь!» — обпекла його ця думка, і в Александера одразу полегшало на душі. Досі ним розпоряджались інші, він був знаряддям у чужих руках; але віднині так більше не буде! Александер не думав про небезпеки, які таїв у собі цей сміливий план. На кілька хвилин він поринув у мрії: в його пам’яті спливали кадри захоплюючих детективних фільмів. Зовсім забувши про те, що в нього нема ніякої зброї, Александер уявив себе переможцем після шаленої перестрілки. Заплющивши очі, він дав волю своїй фантазії. Але це тривало недовго. Поступово юнацький захват вивітрився. Лишилось тільки рішення. Александер розгорнув план міста і повернувся до прозаїчної дійсності. Іспанська алея? Де ж це?

Александер не знав Берліна. Він був чужий у цьому величезному місті і тепер усвідомив, що це аж ніяк не допоможе йому здійснити свій план. Коли він сам, без сторонньої допомоги, хоче побороти цілу організацію злочинців, то він повинен принаймні знати майбутнє бойовище. І Александер вирішив спочатку вивчити район Целендорф і околиці будинку на Іспанській алеї, адресу якого йому дав Кросбі. Крім того, треба знайти собі квартиру. Долари він одвезе тільки ввечері…

«Тільки ввечері? Що, знову злякався?» — подумав він, уже не довіряючи сам собі. Промайнула думка — написати поліції анонімного листа. На випадок, якщо його план зірветься.

Але він зразу ж відкинув цю думку. Анонімні листи — це не його стиль. Крім того, він міг сповістити поліції тільки те, що знав сам, а цього було так мало… Лише одна адреса, що любісінько могла виявитись адресою людини з незаплямованою репутацією, невинного посередника, до якого абсолютно неможливо причепитись.

«Нічого, якось упораюсь! — сказав собі Александер. — А тоді можна буде з легким серцем іти в поліцію: тоді буде ясно, на чиєму я боці. Впораюсь! Усе залежить від того, чи зумію я втертись у довір’я до банди. Моя успішно завершена місія і привезені долари полегшують це завдання. Треба висадити їх у повітря зсередини! Так, зсередини — оце правильний метод!..»

2

Александер зійшов з електрички на станції «Целендорф-Вест» трохи розчарований. Йому раніше стільки доводилось чути про берлінський міський транспорт! А тут, виявляється, нема нічого особливого. Нічим не краще, ніж у Гамбургу. Навіть ескалатора немає.

Він проминув кіоск, ущерть напханий газетами і всякими сумнівними журналами, і спустився вниз по сходах. Під мостом Александер здибав поліцая в голубувато-сірій уніформі («наче авіаційна», — подумав він) і в зеленому кашкеті, з гумовим кийком у руці. Александер спокійним голосом спитав його, як пройти на Іспанську алею, і той чемно пояснив йому.

Александер довго тинявся вулицями; він і сам не помічав, як сповільнюються його кроки. В грудях зростало важке почуття. Зараз він знову потрапить у тенета організації, яка буде стежити за кожним його кроком і жбурлятиме його, куди захоче, наче безвільну ганчірку.

Але він узяв себе в руки. Онде вже той будинок, який він шукає! Невеличка гарненька вілла, огороджена свіжопофарбованим парканом, ховається серед молодих канадських ялин.

Александер перейшов через вулицю, спинився перед білою хвірткою і почав розглядати прибиті на ній таблички. На першому поверсі живе якийсь лікар. А он — вицвіле прізвище людини, яку він шукає: Дойчман. Александер глянув на годинника: скоро дев’ята година, не сплять же вони й досі. Він подзвонив.

Хвіртка зарипіла, Александер пройшов палісадником. Двері будинку були незамкнені. Він піднявся нагору. На сходах пахло лінолеумом, фарбою і мастикою для паркету. У Александера болісно заколотилось серце. «Старайся говорити якомога менше», — застеріг він сам себе. З ким же він зараз зустрінеться? Хоч його пекла змішана з страхом цікавість, він ішов, низько опустивши голову, і підвів очі, тільки ступивши на останню сходинку.

Його погляд упав на темноволосу молоду дівчину в плащі, яка стояла в напіввідчинених дверях. Вона, видно, вже зібралась іти.

Александер подумав: «Гарна… не гірша за Брігітту, — а потім: — Може, я переплутав номер будинку? Але ж прізвище…»

— Ви до мене? — почув він її голос.

Александер зняв капелюха й поліз у кишеню плаща.

Там лежав рекомендаційний лист, якого йому дав Кросбі. Він нерішуче крутив конверт у руці.

— По-моєму, так. У мене тут записка… це ж ваша адреса?

— А можна подивитись, що там у вашій записці?

— Будь ласка.

Дівчина злегка всміхнулась — зовсім не глузливо, ні, це вона сміється не з його неголеної бороди. Як би це сказати? Мило; так, мило…

— Ах, це ви. — Александер відчув на собі її уважний погляд. — Прошу, заходьте!

Він увійшов у маленький передпокій.

— Вам доведеться тут трохи почекати. Сідайте, будь ласка! — Вона відчинила двері в кімнату і показала на крісло.

Александер сів. «Витерта шкіряна куртка, нечищені черевики, зарослі щоки — гарне ж я на неї справив враження! — з досадою подумав він. — Навіть не відрекомендувався, йолоп!»

Дівчина ввійшла в кімнату і поставила перед ним склянку молока.

— Не смійтеся, будь ласка, але нічим кращим я зараз не можу вас почастувати… Ви приїхали з Західної Німеччини? — перебила вона його заперечення.

— Так… — Не знаючи, чи можна ще що-небудь їй сказати, Александер замовк, зніяковіло взяв склянку з молоком і випив його великими ковтками. Він здавався собі дуже незграбним.

— А… — Дівчина знову посміхнулась, як тільки що біля дверей, але Шенцлін відчув, що її великі сірі очі уважно розглядають його. «їй не більше як двадцять два роки, — подумав він,