Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

бджоли у садку. Потім чуємо, гальмує потяг. Мабуть, машиніст постріли почув. Бунтівники сперечатися почали. Чорнявий кричав, що рано ще стрибати, а білявий, що як потяг зупиниться, то не втечуть. Виламали двері й зістрибнули. Жінка теж, навіть не вагалася, кажу ж, чорт, а не баба! І валізу прихопили з собою, в якій гроші та інше. Потяг ще проїхав трохи і зупинився. У вагон офіцери заскочили Дивлюся, нашого одного вбили Куля прямо в голову поцілила, не пощастило. Розв’язали ми ротмістра, він розумів, що тепер йому суд і ганьба, тільки кров’ю спокутувати можна, то схопив револьвер і побіг за злочинцями. Офіцери теж, бо хотіли за товариша помститися. Ну і ми, бо ж люди служиві. Вистрибнули і біжимо по рейках. Легко бігти, бо сніг почищений. Але тільки кілька кроків убік — і вже по пояс у снігу, а то й по груди. Бунтівники вбік узяли, хотіли до гаю дістатися. І зав’язли. Ми до них, а вони давай стріляти Ротмістра нашого першим і вбили, бо ж він від розпачу навіть від куль не ховався, бідолаха Отак-от відповів за ганьбу свою.

Служивий зітхає, на очах у нього з’являється сльоза.

— Брате, а чи немає в тебе випити, пом’янути ротмістра нашого? — питає він і ледь не плаче.

— Дістану, ти розказуй, що там далі, а я дістану.

— Та не можу говорити, сльози заважають, — і як заплаче, наче дитина, у якої льодяник забрали.

Довелося збігати вициганити у медсестри трохи спирту, бо бачу, що інакше справи не буде. Як випив боєць, так трохи і заспокоївся.

— Як ротмістра вбило нашого, то вже під кулі ніхто лізти не хотів. Залягли, пострілюємо, так думаємо, що дочекаємося допомоги і візьмемо цих негідників тепленькими. До того ж, поранили ми одного з нападників, білявого, у плече, коли до гаю він біг. Чутно було, як скрикнув. Зовсім ми заспокоїлися, бо вже точно нікуди не втечуть. А тут та жінка кричати почала. Лаяти нас, боягузами називати, що не хочемо на чесний бій виходити. Нас-то як не називай, лише в піч не став, а офіцери образилися. Не протверезіли ще, мабуть. І пішли в атаку! Чесне слово! Ну що за дурні? — він перелякано дивиться на мене, бо розуміє, що ляпнув зайве.

— Та не хвилюйся, я ж теж із нижчих чинів, розумію. То що далі було?

— А далі бунтівники підпустили офіцерів поближче, а потім бонбу кинули. Як вибухне! Двох убили, інші зачманіли, попадали. А бунтівники тікати. До гаю того. А ми ж і стріляти не можемо, бо боїмося по офіцерах влучити. Коли вже нападники до гаю забігали, ми зробили кілька пострілів, але не влучили.

— Поранений теж біг?

— Ні, його інший тягнув.

— По такому снігу?

— Ага. Сам не знаю, як вони до гаю пробилися. І жінка ж із ними. Теж дерлася. Офіцери спробували далі переслідувати, але нападники стріляти почали, примусили залягти. Довелося чекати, поки на дрезинах допомога не підійде. Тоді вже пішли до гаю.

— Це до Чорного?

— Ага, Чорний. Ми по слідах ішли, бачили, що один бунтівник пораненого ніс, а жінка валізу з грошима по снігу тягла. От вони вийшли з гайка, а далі хтось їх чекав на санях. Підхопив і поїхав.

— Чекав, думаєш?

— Чекав! Звідки ж інакше тим саням узятися? Ми по слідах пішли, але ближче до вечора вітер почався, завірюха така, що нічого не видно. Мусили повертатися до потяга. А коли зранку пішли, то сліди вже геть замело всі. Бозна-куди вони поділися. Є цигарка?

— Є, пригощайся! — я-то сам не курю, але завжди при собі маю, бо немає кращого способу потоваришувати з простими людьми, аніж пригостити тютюном.

— Куди світ котиться? Та жінка, по ній же видно, що панна, шкіра біленька, ручки ніжні, важкої роботи не знала, а пішла у бунтівники. От навіщо то їй? Людей убивати? А потім до Сибіру чапати?

— З жиру собаки казяться. Багато у панів часу вільного і не треба на життя заробляти, то й дуріють з неробства, у бунтівники йдуть, — кажу я, як мене самого в охоронному відділенні вчили, коли пояснювали, звідки вороги государя з’являються. Але сам відчуваю, що не дуже-то й вірю в те, що кажу. Бо ж справді багато є такого в нашому рідному Отєчєстві, що виправити треба, змінити та покращити, і бунтівники не тільки дурниці балакають, коли про ці недоліки розповідають. Тільки не слухають їх. Не те що їх, навіть мене, вірного служаку, не слухають, бо хто я такий — мужик.

Хоч вірте, хоч ні, але тільки ото я подумав крамолу сю, як забігають до лікарні поліцейські. Десяток, не менше, і з ними сам пристав.

— Арештувати зрадника! — кричить і на пораненого жандарма вказує. Той аж цигарку випустив з переляку. — Як ти міг зрадити своїх товаришів та командира! — і як дасть кулаком. У ті самі розбиті губи, жандарм аж покотився. Оченята вирячив, нічого не розуміє. А я й не дивуюся зовсім. Бо ж треба місцевим щось доповідати до Петербурга, а що доповідати, коли зухвалих грабіжників не знайшли, навіть на слід не натрапили? Коли ворогів не знайшли, треба своїх бити, шукати винних. Ось із цього жандарма зробити цапа-відбувайла. Хоча це ротмістр у всьому винний, але ротмістр — офіцер, до того ж загинув героїчно, хто дозволить його пам’ять паплюжити? Інша справа — жандарм цей, простий мужик без зв’язків і грошей. Ото його крайнім і зроблять. Що з власної волі бігав у ресторан за шампанем, потім провів ту дівку до вагона і допоміг нападникам. Жандарм спочатку не погодиться, своє буде казати, але потім зламають його, все підпише, ще й розповість подробиці, як його бунтівники завербували. Це ж із панами цяцькаються, про закони пам’ятають і заборону тортур, а з нижніми чинами кулак у зуби — і вся розмова Бо Мужик, ніхто за нього не заступиться.

І знову, хоч вірте, хоч ні, а тільки оце подумав нову крамолу, як справник мене помітив та як тицьне пальцем, наче то багнет, яким він проштрикнути мене хоче.

— І цього взяти! Він — провокатор!

Кидається поліція до мене.

— Ваша благородь, на яких підставах? — аж трохи отетерів я, бо настала моя черга дивуватися. Така в нас країна, що рано чи пізно, а здивуватися доведеться. — За що?