read-books.club » Бойовики » Пасажир 📚 - Українською

Читати книгу - "Пасажир"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пасажир" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 179
Перейти на сторінку:
Де?

— Коло Монпельє. У Сен-Мартен-де-Лондр.

— Як її звали?

— Про це обов’язково розповідати?

Фрер мовчки кивнув. Він так само пильно стежив за дорогою. Біскарос. Мімізан. Мезос. Сосни, сосни, сосни. І мжичка. Одноманітність ландшафту дедалі дужче гнітила.

— Марина, — видушив нарешті Патрік. — Вона хотіла, щоб ми побралися.

— А ти?

— Та не дуже. Але ми все ж таки побралися.

Матіас здивувався. Отож, Бонфіс таки зважився якось на сімейне життя.

— А діти у вас були?

— Ні. Я був проти.

— Чому?

— Не забув свого дитинства. Нічого доброго.

Фрер не став заглиблюватися в цю тему. Цієї інформації досить, щоб навести довідки в архівах соціальних служб. Либонь, Бонфіс ріс у злиднях, із батьками-пияками, що, може, лупцювали своїх дітлахів як гамана. Схильність до дисоціативної втечі сягає корінням у нещасливе дитинство.

— То що в тебе вийшло з Мариною? Ви розлучилися?

— Та ні, що ти. Просто я дременув од неї, та й годі. Здається, вона тепер у Німі.

— А чому ти втік?

Він не відповів. Отож, у його житті вже була одна втеча, щоправда, без зміни особистості. Фрер уявив собі людину, що категорично не бажає брати на себе відповідальності. Життя, що складається із ухилянь, вивертів і вагань…

Він не поспішав порушити мовчання, що повисло в салоні. Крізь хмари проглянуло сонце, розмалювавши небо жовтяво-рудими барвами. За шибами пропливали вказівники з назвами нових сіл. Осгор. Капбретон. Ще трохи, і ландські гаї будуть позаду. Від тієї думки Матіасові аж легше стало. Він вирішив, що Бонфіс заснув, аж у дзеркалі заднього огляду знову забовваніла його кремезна постать.

— Лікарю, а воно знову може спіткати мене?

— Та ні, нема підстав.

— Я ж нічогісінько не пам’ятаю. Що я там наплів?

— Не будемо про це.

Як по правді, Фрер волів би детально побалакати з пацієнтом про кожну деталь його облудних спогадів. Розшифрувати кожен символ, що видала підсвідомість. Свою вигадану подругу він назвав Елен Офер. Її прізвище могло б писатися з двома «ф». Матіасові дуже кортіло лишити Бонфіса у своєму відділенні й дослідити кожну стежину в лабіринті його психіки.

Либонь, Патрік думав те саме, бо раптом запитав:

— А ти й далі будеш мною опікуватися?

— Авжеж. Відвідуватиму тебе. Але ми працюватимемо в контакті з місцевими лікарями.

— Я інших спихіатрів не хочу. — Здається, він згадав якусь іншу подробицю. — А звідки ж узявся розвідний ключ? І телефонний довідник? Чому на них була кров?

— Патріку, я знаю про це не більше, ніж ти. Та якщо ти мені довіряєш, обіцяю, що ми все це з’ясуємо.

Здоровань понурився. Вони поминули вказівника, що позначав виїзд із Біарріца.

— Отут зверни, — сказав Бонфіс. — Треба забрати моє авто. Я його на майданчику тут лишив.

— У тебе було авто? Ти точно пам’ятаєш?

— Та начебто.

— А ключі де?

— От халепа, — буркнув той, лапаючи по кишенях. — І справді. Нічогісінько не пам’ятаю.

— А документи?

Бонфіс геть занепав духом.

— Нічого не пам’ятаю! Куди я міг їх запроторити?

Фрер звернув праворуч і подався до Біарріца. Розпогодилося. У небі вже сяяло сонце. Вони їхали вуличками, які то п’ялися угору, то круто спускалися в діл, наче під впливом мінливого настрою. Почали траплятися будинки з червоними і блакитними фахверковими мурами, що були відбитком іншої пори й іншої культури. На вершині кожного пагорба видніли рожеві черепичні дахи, що тісно ліпилися один до одного, аж до самого моря. Місто пишалося незайманою, яскравою, майже первісною красою.

— Дідько з ним, із тим авто, — глухо сказав Бонфіс. — Їдь берегом. Зараз буде Бідар. А потім Ґетарі.

Вони попрямували шляхом, що звивався поміж заростями ялівцю і вересу. Курортні будиночки стояли тут щільно, мало не один на одному. В цих хистких спорудах уже не видно навіть натяку на традицію чи бодай гармонію. Та хоч там як, над усім висів дух якоїсь баскської старосвітчини, що перебивав решту. Сосни, ломикамінь і тамариск підступали простісінько до порогів осель. І над усім узбережжям шугав солоний вітер із моря й осявав усе довкруги золотавою барвою.

Матіас аж заусміхався. Треба переселитися сюди, подумалося йому. Дорога раптом повужчала, що й два авта не розминулися б, і припровадила їх на тінявий сільський майдан. Ґетарі. Знову кам’яниці з фахверками, що стояли тісно, пліч-о-пліч, наче молодиці, які зібралися попліткувати, несхвально позираючи на тераси каварні, що притулилася внизу. Удалині видно було стіну для гри в пелоту, вона схожа була на руку, що звелася, вітаючи того, хто приїхав до Країни Басків.

— Прямо, — хрипким від хвилювання голосом сказав Бонфіс. — Ось і порт уже.

Матіас Фрер вважав себе людиною черствою, та зустріч Патріка і Сільвії навіть його зворушила мало не до сліз. Немолодий вік обох цих людей, їхня закоханість, од якої аж дрож проймала, їхня ніяковість і сором перед стороннім чоловіком, їхні погляди, перешіптування і стримані обійми — все воно хвилювало дужче, ніж вираження найбурхливіших емоцій.

Та й вигляд у них, як по правді, не дуже був. Сільвія виявилася куцою жіночкою з червоним личком, зморшкуватим, ніби печене яблуко. Її червона одутла шкіра виказувала, що колись вона полюбляла хильнути чарчину. Мабуть, їй, як і Патрікові, доводилося жити просто неба. Обоє доста натерпілися в житті, аж доки знайшли одне одного.

Декорації, в яких розгорталася ця сцена, цілком відповідали скромній поетичності тієї місцини. Порт у Ґетарі насправді виявився забетонованим узгір’ям, де стояло кілька човнів, помальованих яскравими барвами. Погода встигла зіпсуватися. Небо затягло хмарами, крізь які вперто намагалося промикнутися сонячне проміння, осяваючи землю тьмяним шклистим світлом. І люди, і краєвид неначе були на дні плящини, такої, в яку вставляють мініатюрного вітрильника.

— Ох, не знаю, як вам і дякувати, — обернувшись до Матіаса, сказала Сільвія.

Він мовчки вклонився. Сільвія махнула в бік дерев’яного помосту, що провадив уздовж бескиду, який нависав над морем.

— Пройдімо трохи.

Фрер зиркнув на неї. Немиті коси, безформний светр, бахматі спортивні штани, стоптані кросівки… Після всього, що утнуло життя з цією жіночкою, вціліли тільки її очі, живі і блискучі, наче два камінчики, виполіровані дощем.

Вона обійшла човни, що лежали на березі, і попрямувала до містка. Патрік уже йшов до човна, що погойдувався на хвилях за декілька метрів од пірсу. Напевне, то й було його славетне судно, що стало

1 ... 33 34 35 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасажир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пасажир"