Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

— По-моєму, нам слід відсилати геть будь-якого, хто цього не розуміє.

— Відсилати геть? Розсердженого? Щоб він з'явився в Уотхорт або в Хавнор і гнівно заявив їх правителям, що відьми з острова Рок затівають бурю?

— Я забуваю… я весь час забуваю… — Медрі потупився. — Я забуваю про стіни цієї в'язниці. Чесне слово, я значно розумнішаю, коли опиняюся поза цими «надійними» стінами… А коли я тут, я просто не можу повірити, що це, взагалі-то, в'язниця. Нехай чарівна, але в'язниця! Однак за її межами, сумуючи за тобою, я це пам'ятаю… Мені теж не хочеться їхати зараз, Елеаль, але я повинен! Я не хочу, щоб і тут щось пішло не так, як треба, але я повинен поїхати… Обов'язково! І я неодмінно попливу на північ! Але зате потім, коли я повернуся, то більше вже нікуди не поїду. Обіцяю тобі. Те, що мені потрібно знайти, я буду шукати і знайду тут. Та я, власне, вже й знайшов, вірно?

— Ні, - сказала вона, — поки що ти знайшов тільки мене. А нам з тобою ще так багато потрібно шукати і знайти в Гаю! Там стільки справ, що навіть ти зумієш позбутися своєї вічної непосидючості і занепокоєння. Але чому на північ, Медрі?

— Я хочу розширити межі «Союзу Руки», побувати на Енладі і Еа. Адже ми майже нічого не знаємо про тамтешнє мистецтво чарівництва. О, Енлада, острів королів… І світлий Еа, найстаріший з островів! І ми, звичайно ж, знайдемо там союзників!

— Але шлях туди перегороджує Хавнор, — сказала вона.

— А я і не збираюся плисти до берегів Хавнора, любов моя. І не стану перетинати його по суші за допомогою магії. Я маю намір обігнути цей острів морем, по хвилях. — Він був єдиним, кому завжди вдавалося змусити її розсміятися. Ембер сильно змінювалася, коли його з нею не було: в ці періоди вона говорила завжди тихо і спокійно, утихомиривши свій запальний норов і розуміючи безглуздість нетерпіння, коли покладений певний термін очікування. Займаючись тією роботою, яка повинна була бути зроблена під час відсутності Медрі, вона часом все ж хмурила брови, іноді посміхалася, але ніколи не сміялася. І при першій же можливості йшла одна в Гай, як і раніше. Але протягом тих довгих років, що тривало будівництво Великого Будинку та створювалася Школа Чарівників, Ембер рідко вдавалося ходити туди. І навіть в ті дні, коли вона могла це робити, вона найчастіше прихоплювала з собою одного-двох найбільш здібних учнів, щоб навчити їх відшукувати шлях в чарівному лісі і читати слова, написані візерунчастими тінями листя, бо в Школі Ембер стала Майстром Путівником.

У той рік Крячок зібрався в свої мандри пізно. З собою він узяв двох людей: хлопчика Моута п'ятнадцяти років, дуже здібного юного заклинателя погоди, якому просто необхідно було потренуватися у відкритому морі, і шестидесятирічну жінку на ім'я Сава, яка прибула на Рок років сім-вісім тому. Сава належала до «Союзу Руки» і родом була з острова Арк. Не маючи ніяких магічних талантів, Сава володіла таким чудовим талантом організатора, що примудрялася будь-яку групу людей змусити ефективно працювати разом, повністю довіряючи один одному. За це на Арку, а тепер і на Рокові її шанували як дуже мудру жінку, хоча вона не була навіть відьмою. Сава попросила Крячка взяти її з собою, щоб побачитися з рідними — зі старою матір'ю, з сестрою і з двома дорослими синами. Крячок мав намір залишити Моута з нею на Арку, а на зворотному шляху забрати їх обох з собою на Рок. Отже, судно «Надія» вийшло з гавані Твіла і взяло курс на північ. Стояли літні погожі дні, і Крячок велів Моутові підняти невеликий чарівний вітерець і наповнити вітрило, щоб з упевненістю дістатися до Арка, перш ніж там почнеться Довгий Танець.

Коли вони підійшли зовсім близько до Арка, Крячок зробив так, щоб їх «Надія» здавалася не судном, а просто колодою на хвилях, звичайним шматком плавника, бо пірати і работорговці Лозена в цих водах прямо-таки кишіли.

Від селища Сесесрі на східному березі Арка, де Крячок залишив своїх пасажирів, але відтанцював разом з ними Довгий Танець, він попрямував далі на північ по протоці Бавнора, а потім звернув на захід уздовж південного берега острова Омер. Весь цей час він підтримував ту ж ілюзію, приховуючи від чужих очей свій корабель. Нарешті в прозорому і чистому повітрі середини літа при північному вітрі він побачив далеко попереду блакитну смугу протоки і трохи блідіші блакитно-коричневі обриси острова — довгі гірські хребти і легку, невагому на вигляд вершину гори Онн.

Дивись, Медрі, дивись!

Це був острів Хавнор, його рідна земля! Тут жила його сім'я і друзі дитинства, а він навіть не знав, живі вони чи померли; тут була могила Анеб — он там, на горі. Він жодного разу з тих пір не повертався сюди і ніколи не підходив до цього острова так близько на судні. Скільки ж років пройшло? Шістнадцять? Сімнадцять? Ніхто, звичайно, не впізнав би його, усі вже, напевно, забули хлопчика Видру. Навряд чи хтось, крім батька, матері і сестри, упізнає його, якщо, звичайно, його батьки ще живі… І, звичайно ж, тут знайшлися би ті, хто входить в «Союз Руки». В юності він, правда, ніколи не чув про такий союз, але тепер він повинен відразу впізнати цих людей…

Медрі плив по широкій протоці до тих пір, поки гора Онн не сховалася з виду за пагорбами на березі. Якщо він попливе далі на північ, то більше її не побачить, не побачить її величної вершини, що відбивається в спокійній воді гавані, де він намагався викликати магічний вітер, коли йому було всього дванадцять… А якщо поплисти трохи в іншу сторону, то неодмінно побачиш ті вежі з прапорами на вершинах, що, здавалося, здіймаються прямо з води і біля своєї основи оповиті туманом — чудове біле місто, серце його світу!..

Це ж просто боягузтво, вирішив він, стільки років триматися далеко від Хавнора! Він навчився дуже дорожити власною шкурою! Або боїться дізнатися, що від його сім'ї не залишилося і сліду; боїться того, що спогади про Анеб можуть виявитися занадто живими і болючими…

Бо часом йому здавалося, що, як і колись, він може закликати її до себе,