Читати книгу - "Код да Вінчі"

— Але ж як вони передавали цю таємницю? — спитала Софі.

— Ось тут і з’являється наріжний камінь, — пояснив Ленґдон. — Коли один з чотирьох головних членів помирає, ті троє, що лишаються, обирають наступного кандидата, якого підвищують до статусу сенешаля. Замість того, щоб говорити новому сенешалю, де заховано Грааль, йому дають тест, за допомогою якого він може довести, на що здатний.

— Отже, наріжний камінь є доказом заслуг, — сказала Софі.

Ленґдон кивнув.

— Софі, якщо це справді наріжний камінь, це означає, що ваш дід був одним з найвищих чотирьох членів Пріорату Сіону.

Софі зітхнула:

— Він був дуже могутнім у таємному товаристві. Я в цьому переконана. Лише зараз я збагнула, що то Пріорат Сіону.

Ленґдон ледь второпав її слова.

— Ви знали, що він був членом таємного товариства?

— Десять років тому я бачила деякі речі, яких не мала б бачити. Відтоді ми не спілкувалися, — вона помовчала, — мій дід не просто належав до найвищої ланки цієї групи… Я переконана, він стояв на її чолі.

Ленґдон не міг повірити тому, що почув.

— Великим магістром? Але ви не могли про це знати!

— Краще б я не говорила про це, — Софі відвела очі, на її обличчі з’явилася гримаса болю.

Ленґдон сидів, наче в ступорі. Жак Соньєр? Великий магістр? А в нього з ним була призначена зустріч! Великий магістр Пріорату Сіону запропонував йому зустрітись. Навіщо? Просто собі поговорити про мистецтво? Зараз це вже видавалось йому неймовірним. І навіщо Соньєр ризикував настільки, що передав своїй онуці наріжний камінь, коли є три сенешалі, які так само втаємничені і виступають гарантією безпеки Пріорату, особливо якщо він і Софі навіть не спілкувалися? «І навіщо втягати мене… зовсім чужу людину?»

Відповіді на ці запитання, певне, прийдуть потім. Звук мотора, який затихав, змусив їх обох прислухатися. Під колесами зарипів гравій, вантажівка сповільнила рух, зненацька захитавшись на чомусь нерівному. Софі поглядом наказала Ленґдону сховати коробку з криптексом і зачинити її на гачки. Ленґдон накрив її піджаком.

Коли машина зупинилась, мотор усе ще працював, але задні двері почали відчинятися, і Ленґдон з подивом побачив, що вони зупинилися десь посеред лісу, досить далеко від траси. Перед ними виник Верне.

У його руці був револьвер.

Розділ 40

Андре Верне із револьвером у руці виглядав недоладно, але його очі світилась такою рішучістю, що Ленґдон відчув: краще не ризикувати.

— Боюсь, я маю це зробити, — сказав Верне, почергово наводячи на них зброю від дверей нерухомої вантажівки. — Покладіть коробку.

Софі притисла коробку до грудей.

— Ви казали, що були друзями з моїм дідусем.

— Я зобов’язаний захищати цінності вашого діда, — відповів Верне. — Зараз я роблю саме це. Тож покладіть коробку на підлогу, — він обернувся, і Ленґдон побачив дуло, спрямоване на нього. — Містере Ленґдон, — вів далі Верне, — принесіть мені цю коробку. І прошу звернути увагу: я звертаюся саме до вас, бо у вас я вистрелю не вагаючись.

Ленґдон дивився на банкіра й не вірив тому, що чув.

— Навіщо ви це робите?

— А що ж мені робити? — викрикував Верне англійською із сильним акцентом. — Я захищаю цінності свого клієнта!

— Тепер ми ваші клієнти, — сказала Софі.

На обличчі Верне з’явився крижаний вираз.

— Мадемуазель Неве, не знаю, як саме ви отримали цієї ночі ключ і номер рахунка, але якби я знав масштаби ваших злочинів, я б ніколи не допомагав вам втекти з банку.

— Я говорила вам, — сказала Софі, — ми взагалі не причетні до смерті мого діда!

Верне глянув на Ленґдона.

— По радіо передають, що вас розшукують не лише за вбивство Жака Соньєра, але й інших трьох!

— Що? — для Ленґдона це було як грім серед ясного неба. Ще три вбивства? Три сенешалі? Його погляд упав на коробку з палісандрового дерева. Якщо сенешалів убито, у Соньєра не було іншого вибору, він мав комусь передати наріжний камінь…

— Поліція зможе докопатися до всього, коли я здам вас, — сказав Верне, — мій банк і без того вже втягнено в цю історію. Що б не було в цій скрині, я не бажаю, щоб воно фігурувало в протоколах поліцейського розслідування. Містере Ленґдон, дайте це мені.

І раптом у стіну вдарилася куля, яка пролетіла над їхніми головами. На броньовану підлогу впала порожня гільза. Тримаючи коробку в руках, Ленґдон на мить завмер. «Я маю щось робити, — подумав він. — Я не можу просто так віддати комусь наріжний камінь Пріорату!»

Верне відступив на кілька кроків, віддалившись на шість футів.

— Покладіть коробку біля дверей, — наказав він.

Не маючи іншого вибору, Ленґдон став навколішки і поставив коробку з палісандрового дерева на край вантажівки прямо біля відчинених дверей.

— А тепер підводьтеся.

Ленґдон почав підводитись, але зупинився, помітивши біля виходу відстріляну гільзу. В око йому впав металевий поріг; і потім, уже підвівшись, він ніби ненароком штовхнув ногою гільзу до краю фургона, щоб вона впала на стик між стінкою і дверима.

— Ідіть назад до стіни й не обертайтеся.

Ленґдон підкорився.

Верне відчував, як калатало його серце, коли він поклав пістолета на бампер, підняв двома руками дерев’яну коробку й опустив її на землю, тут же знову схопив зброю й спрямував її у двері кузова. Його в’язні стояли нерухомо.

Чудово. Тепер потрібно знову замкнути їх. Він почав стуляти важкі металеві двері. Вони зачинилися з глухим стуком, тоді Верне швидко схопив болт і потягнув його вліво, але болт, не потрапивши в отвір, несподівано заскреготав. Значить, двері зачинені не щільно! У паніці Верне натиснув на двері плечем, але вони раптом розчахнулися, відштовхнувши його назад, і він упав на землю, відчуваючи біль у розбитому носі й гублячи свого револьвера.

А ще за мить банкіра обдало хмарою пилюки і вихлопних газів і він почув скрип шин по гравію. Коли він сів, то побачив, як широкі колеса вантажівки не вписалися в поворот: передній бампер із тріском врізався в дерево і наполовину зламався. Броньована машина тягла його за собою. Виїхавши на дорогу, фургон помчав так швидко, аж з-під коліс у нього сипнув сніп іскор й освітив ніч.

Верне глянув туди, де щойно стояла машина. Навіть у тьмяному місячному світлі можна було побачити, що там порожньо.

І дерев’яна коробка також зникла.

Розділ 41

Навіть при помірній швидкості шістдесят кілометрів на годину бампер броньованої вантажівки, який терся об порожню приміську дорогу, створював оглушливий гуркіт і бризкав іскри на капот.

«Ми маємо з’їхати з дороги», — думав Ленґдон. Він ледве бачив, куди вони, власне, прямували, бо єдина вціліла фара