Читати книгу - "Дім для Дома"

на третьому курсі Оля перевелася до Львова, ще й на заочний. Спочатку важко було: вона майже не вміла писати цих дивних «і», «ї» та «є». Думала, російську всі знають, то для чого дехто ускладнює? Такі думки, мабуть, і тріпотіли в Олиній голові, як

— Може, мені привиділося? Може, не бачила я його? — питала Оля чи то у мене, чи то у себе, перериваючи свою розповідь.

А я наче бачив сам, я можу це уявити. Як полковник іде, наче він заодно з юрбою, один із «місцевих», як галичан називає Ліля. Розмовляючи, він махав руками — як він це любить. Вставляв, мабуть, через слово своє «балаган» — Олі було не чути.

Як же так, думала Оля. Може, батько якраз доводив співрозмовникам, що процесія ця — безглуздя, перебудова вирішить всі негаразди, головне — щоб спокій і мир. Оля хотіла пробитись до батька, гукнути:

— Папа!

Та вийшло занадто тихо. Не крик — шепіт. Страшно: люди помітять її, дивитимуться на неї сотнею біноклівочей, як тоді, у Соборі.

«Папа» українською «батько» або ласкаво — «тато». Але хіба її «папа» озирнеться на це чудернацьке слово? Поки Оля міркувала над цим питанням, батько вже зник у натовпі.

— Може, це й не він був? — питає тепер.

Його самого так і не запитала. Може, навіть розповіла цю історію тільки мені — як іще одному свідку того, що полковник — не завжди той, за кого себе видає. Скринька з подвійним дном. Та що там — може, й з потрійним навіть.

Оля стояла й дивилась, як старий гладить мене по білій, як його власна, скуйовдженій голові. А потім Оля сказала своє рідне російське:

— Пап... — і ласкава рука полковника вмить обернулася на кулак, торкнулася мене, ніби б’ючи. Зовсім неболяче.

Та тепер полковник пішов на вокзал. 

Mea culpa

 Я все думаю, якби тоді, в останній день літа 94-го, старий не поїхав, усе було би інакше. Все було б добре, і всі — були б. Та полковник поїхав. Хоч як хотів 1-го вересня піти до школи з онукою, та вже нікуди було тягнути з пам’ятником. Рим — пудель може врятувати цей дім. Але ж не мусить? Та і запізно. Чи все ще?.. 

Біда стається, коли всі сплять. Усі, крім біди й ще тої, з ким вона станеться. Втім, якщо чесно, я теж не сплю — тільки вдаю. Вдаю, що нічого не знаю, не чую, не бачу і, звісно, ж — не можу втрутитися.

А по правді? Так, я міг загарчати, загавкати, всіх підняти на ноги. Засвітилися б вікна в будинку напроти, і сполохані люди виглядали б на вулицю Лепкого й сварили б дурного пса. Заплакали б серед ночі діти, й уся вулиця врятувала б родину Ціликів самою своєю присутністю, неспанням — так, як Велика Ба завжди рятувала полковника, коли він літав ночами. Зрештою, навіть гуси змогли врятувати

Скочити, стрибнути, натиснути лапами на дверну ручку, залишивши ще один слід на дерев’яних дверях. Кілька великих кроків, стрибок...

Та я все ще вдаю, що сплю. Не ворухнуся. Хоча ніхто вже не дивиться.

Я розплющую очі лише тоді, коли біда формально вже сталася. Маша вже прикрила за собою двері. Не зачинила на ключ, ні, — вона не бере з собою ключі. Маша не збирається повертатися.

Чути кроки в під’їзді. На годиннику ледь по п’ятій. А о котрій автобуси, потяги й електрички відправляються до Новерська?

«Вона вже тікала в Донецьку. Мізки провітрить і прийде», — так казала Тамара? Та я відчуваю інакше. І все ж дозволяю Маші втекти.

Я думаю: куди вона може бігти? Так, я біг би саме туди, тільки туди. До Новерська — де Господар і чисте повітря. Нехай утікачці вдасться лишень, і можливо, мене відправлять услід за нею! Так я думаю, сподіваюся — дурний пес... І вдаю, що сплю. 

Прокляття

 Коли довго вдаєш, що спиш, засинаєш насправді.

Я добре виспався того ранку. Не чув, як Мама Оля та Ба збирали Марусю на перше вересня. Потім Тамара довго вигулювала мене й курила, не боячись, що батько побачить.

Я не відчував, що сталося щось страшне, і Тамара тим більше не відчувала:

— А де Маша? Вже пішла на роботу? — спитала вранці.

— Мабуть.

Все почалося після обіду. Подзвонили з військкомату: де Марія? Що значить де? Як це — нема? Строковики від нас бігають — тепер ось ще й працівниці! Але справді, де Маша?

І ось слідство ведуть троє божевільних жінок.

— От засранка! — кричить на доньку Тамара, ніби та може почути. — Знайдеться — відлупцюю її, як у дитинстві!

— По гарячих слідах, — каже Оля — так, мабуть, закликають удачу в улюблених детективах. — Треба шукати по гарячих слідах.

— Діду ні слова, коли дзвонитиме, — повторює Ба, — Серце ж.

Телефоном легко обманювати. По телевізору та по телефону навіть пса обманути можна. Тим більше полковника.

— І Марусі ні слова.

— Та чує вона усе!

Жінки не розуміють, як так? Усе ж було в порядку. Збирали першокласницю, зав’язували білі банти. Святкування першого вересня — це ж важливе таїнство. Здається, воно замінило в країнах соцтабору перше причастя. Те ж посвячення, тільки не Богу — системі.

Маші вранці ніде не було, але всі подумали: мабуть, вже встала, прослизнула непомітно до ванної, пішла на роботу... Мабуть-мабуть.

Полковник зателефонував ввечері зі своєї Крайновки:

— Усе добре у вас, качки?

— Т-с-с...

— Так, тату, все добре. Звісно!

Може, мені почулося? 

Ми з Марусею біжимо додому. Ще трохи. Ось, залізна брама, сходи, двері... Хто вдома? Всі — тільки Маші нема.

Вночі Оля, Тамара й Велика Ба теж здогадаються піти на вокзал, навіть заплатять гроші, аби дізнатися: здається, не їхала сьогодні така.

Міліціонери у відділку міліції теж на жінок дивилися зверхньо. Ще б пак: самі, без чоловіків, вдягнені бідно, й навіть обручок на безіменних пальцях нема (Велика Ба загубила свою при котромусь із переїздів).

Звісно, міліціонерам все було ясно: певно ж,