Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Я промовчав. Раптом стало незатишно. Спокійно, тільки без паніки…

Дивний хлопець допив чергову порцію, доїв свій шоколад і пішов до танцювальної зали, де повільно, але впевнено розгорталися веселощі, що досягнуть свого апогею близько півночі. Я підвівся, щоб простежити за ним, та Маленький Алик стримав мене:

– Нікуди не дінеться. Можемо злякати.

Справді, дивний хлопець повернувся за півгодини, які видалися мені щонайменше добою. Він був сам. Замовив горілки. Знову постояв, позиркав довкола себе, покрутив у руці склянку, випив, видобув із кишені пакетик з жуйкою, поклав до рота одну пластинку… Чорт! Мені здалося чи він витріщився на мене?! І жест якийсь… Щось у ньому не теє…

Він чи не він?

Дивний хлопець знову зник серед танцюристів. Цього разу його не було довше. Майже годину. А потім… потім до виходу пішло дівчисько – чорнявка в червоній куртці. Яскрава помада робила її губи помітними навіть при такому тьмяному світлі. Ефектна тітонька, як сказав би Валерка.

Над моїм вухом прицмокнув губами котрийсь із Аликів. За чорнявкою на певній відстані йшов дивний хлопець. Він уже не роззирався врізнобіч. Руки – в кишенях плаща. Голова ввібрана в плечі.

Ось воно!

Ми всі троє підхопилися. Алик мало не перекинув стільця. Наша компанія привернула увагу, але тепер це не важливо. Швидше за ним!

Накрапав дощ, який уранці був іще мокрим снігом. Чорнявка впевнено прямувала до третього гуртожитку. Хлопець дріботів за нею на певній відстані. Ми теж тримали дистанцію, насилу переборюючи себе, щоб не побігти. Коло третьої гуртяги чорнявка зупинилася. Дивний хлопець теж стишив ходу. Ми взагалі стали. Важке дихання Алика, змішане з коньячними випарами, обдавало мені ліву щоку. Чорнявка легко збігла сходинками вгору і зникла за дверима. Дивний хлопець рушив за нею. Коли за ними зачинилися двері, ми, не вмовляючись, побігли.

Чорнявка телефонувала комусь, зупинившись біля вахти. Дивний хлопець тупцяв поруч, біля поштових скриньок. Потім пішов сходами нагору. Ми розгублено перезирнулися, але рушили за ним. Він не звертав на нас уваги. На третьому поверсі повернув у коридор, дістаючи на ходу ключ, відімкнув одну з кімнат і зник за дверима.

Триста десята кімната. Номер нащось обведений кульковою ручкою.

І що далі?

Чорнявка, проминувши нас, зійшла на четвертий поверх. Три пари здивованих очей простежили за нею. Потім дві пари очей утупилися в мене. Чекаючи пояснень, чому явний маніяк не кинувся на гарну дівчину.

– Дивно все.

Вони погодилися. Маленький Алик почухав потилицю, силкуючись пригадати, хто з його знайомців мешкає в цьому людському мурашнику. Надумавши, він зійшов на один поверх нижче.

За півгодини, коли нам з Аликом уже набридло тупцяти між поверхами і снувати безглузді версії, знизу пролунав такий дикий регіт, що, здавалося, здригнулися зведені ще за Брежнєва стіни.

Реготав Маленький Алик.

Нічого доброго такий сміх не віщував.

Спустившись на другий поверх, ми побачили, що Маленький Алик сидить на брудній підлозі, спиною привалившись до стіни й закинувши голову, а на порозі однієї з кімнат стоїть хлопець і регоче, дивлячись на нього, тільки безгучним сміхом. Із кімнат витикаються цікаві голови.

Побачивши нас, Маленький Алик зареготав іще дужче.

– Якого біса? – Алик копнув його ногою в сідницю.

Маленький Алик устав. Напад сміху помалу минув. Тепер наш приятель міг виразно говорити.

– Знаєш, хто оте чмо? Детектив ти, твою мать! – звернувся він насамперед до мене. – Його тут півгуртяги знає! Вітя Бєлов його звуть! Гомик він! Смердючий педрило! Ой, не можу!

Тепер дуетом з ним зареготав і Алик.

2

– Не журися ти! Всяке буває!

Попервах Алла не стрималася і теж пирхнула в кулак, але, побачивши в моїх очах недобрий вогник, опанувала себе.

– Я вмиваю руки! Досить! Догрався!

– Та годі тобі! Ще нічого не зрозуміло. Цілком можливо, що гомосексуаліст ненавидить жінок і вбиває їх. Хіба цього не можна припустити?

– З мене всі сміються. Від учорашнього вечора серйозно мене ці хлопчики не сприймають. Клюнув на тихомирного гомика. Знайшов у «Зодіаку» маніяка-вбивцю. Ні, досить!

– Не ти його помітив…

– І взагалі – вся моя теорія зійшла вчора нанівець. Оце так пошуки дивних хлопців! Кандидати, бляха-муха, в маніяки… Вітя цей – другокурсник істфаку. Пацани, що жили з ним рік, розкусили його. Пасивний. Чіплявся якось до сусіда по кімнаті. Не знаю, як вони там крутонулися, – тільки тепер Вітя сам у кімнаті живе. Ходить у всякі модні місця, партнерів вишукує. Братів, так би мовити, по розуму. Знаємо, в якому місці в них розум… Напевне, в «Зодіаку» теж партнерів надибував. А що за дівкою пішов, то він просто так за нею міг іти. Їм же по дорозі: в одній гуртязі живуть. Його запросто в «Зодіаку» могли послати куди далі, тому й поспішав. Мабуть, підкотився до когось на танцях невдало. Пасивні педики – народ м’який…

З цією чортовою справою я вже двічі дав маху й пошився в дурні. Досить навіть для мене! Крапка! Здаюся!

Алла погладила мене по щоці.

– Не треба мене жаліти! Я гордий!

– Здався ти мені! Жаліти його!..

– Завтра перебираюся звідси й забиваю на все! Мене он на роботі чекають не дочекаються…

– Ну й чорт із нею, з цією справою! Ми з тобою знаємо, що бармен не винен. Усе, що могли, зробили. Вбивця на волі. Він обіцяв себе виявити. Виявить – міліція знову заметушиться. Їм же гірше буде, чи не так?

Вона таки має рацію. Хай усе йде своєю чергою. Нічого тут не зміниш. Я кивнув, погоджуючись із Аллою.

– Ти сьогодні збираєшся махати звідси?

– Пізно вже. Через усе місто їхати не хочеться…

– Тоді, може, сходиш зі мною в гості? У подружки день народження. Заразом і розвієшся. А потім мене проведеш додому. – Наші очі зустрілися. – Вночі небезпечно. Ми ж це знаємо…

Знову гуртяга

У гуртожитку нічого не міняється.

Якщо на день народження гостей запросили на шосту, то вони приходять на початку восьмої, що дуже тішить господарів, які до шостої встигають зробити лише половину всіх приготувань, але все одно поспішають: а що, як хтось пунктуальний і прийде вчасно?

Ми з Аллою з’явилися другими. На ліжку вже сиділи дві дівчинки й гортали «Наталі». Іменинниця чистила на кухні картоплю. Знайомство, усмішки, вибачення. Як старий гуртожитський вовк, миттю беру ніж – і картоплини опиняються в надійних руках.

Коли ми з іменинницею покришили їх у білу велику каструлю, надбігла чергова партія гостей –