Читати книгу - "Мовчання ягнят"

ще Кроуфорд здивував Старлінг, коли перейшов на французьку з нічним черговим у Бельгійській кримінальній поліції. Він постійно наголошував на необхідності якомога швидше ідентифікувати Клауса та його оточення. Кожна з юрисдикцій уже отримала запит-телефакс від Інтерполу, але за допомогою «дружньої мережі» цей запит не висів в апаратах годинами.

Старлінг розуміла, що Кроуфорд обрав фургон через засоби комунікації (там була встановлена нова система засекречування голосових повідомлень), але в офісі йому працювалося б набагато легше. Тут йому доводилося жонглювати записниками на крихітному столику при світлі слабкої лампочки, і машину підкидало щоразу, як колеса наїжджали на вибоїну. Старлінг мала небагато практичного досвіду, але розуміла, як нечасто можна побачити завідувача відділу ФБР, що трясеться у фургоні за такими дорученнями. Він міг би проінструктувати її по радіозв’язку. І вона була рада, що він не став цього робити.

Старлінг відчувала, що за тишу та спокій у цьому фургоні, за час, виділений на те, щоб справа розслідувалась у звичному ритмі, Кроуфорду довелося заплатити дуже високу ціну. Його телефонні розмови це тільки підтверджували. Наразі він говорив із директором, який перебував у себе вдома:

– Ні, сер. То вони поновлять?.. На скільки? Ні, сер. Ні. Жодних «жучків». Томмі – це моя рекомендація, і я на ній наполягаю. Я не хочу, щоб на неї чіпляли «жучок». Доктор Блум каже те саме. Його затуманило в О’Гарі[106]. Прилетить, щойно проясниться. Добре.

Потім Кроуфорд провів таємничу телефонну бесіду з нічною доглядальницею своєї дружини. Коли він закінчив, то ще десь хвилину визирав у дзеркальне вікно фургона, опустивши руку на коліно й гойдаючи окуляри на зігнутому пальці, і його обличчям повзли вогні нічного міста, від чого воно здавалося голим. Тоді Кроуфорд надягнув окуляри й знову повернувся до Старлінг.

– На Лектера ми маємо три дні. Якщо не отримаємо результатів, то на нього тиснутимуть балтиморські копи, аж поки їх суд не відтягне.

– Минулого разу тиск не допоміг. З доктора Лектера багато не вичавиш.

– То що він їм, зрештою, видав? Паперову курку?

– Атож, курку.

Зібгана пташка орігамі й досі лежала в сумочці Старлінг. Вона розгладила її на крихітному столі та потягла за хвіст – курка дзьобнула повітря.

– Я не звинувачую Балтимор. Він їхній в’язень. Якщо Кетрін спливе, то вони мають сказати сенаторці Мартін, що зробили все можливе.

– Як сенаторка Мартін?

– У грі, проте страждає. Вона розумна, сильна жінка і дуже поміркована, Старлінг. Вам би вона сподобалась.

– А Гопкінс та окружний «убивчий» не розпатякають про жука в горлі Клауса? Ми зможемо не пропустити це в газети?

– Ще принаймні три дні.

– І це коштувало неабияких зусиль.

– Фредеріку Чилтону довіряти не можна, та й будь-якому іншому працівникові лікарні, – сказав Кроуфорд. – Якщо знає Чилтон, то знає цілий світ. Чилтон має знати, що ви прийшли для бесіди, але це просто послуга, яку ви робите для «вбивчого» відділу Балтимора, намагаючись закрити справу Клауса, – і Баффало Білл тут ні до чого.

– І я займаюся цим мало не вночі?

– Бо я наказав, а іншого часу не було. Мушу вам сказати, що комаха з Західної Вірджинії вже завтра вранці опиниться в газетах. Просочилося з моргу в Цинциннаті, тому це вже не секрет. Лектер може дістати ці подробиці від вас, але, чесно кажучи, то не важливо, поки він не дізнався, що ми знайшли жука в Клаусі.

– І що ми запропонуємо Лектеру?

– Я над цим працюю, – відповів Кроуфорд і повернувся до своїх телефонів.

Розділ 20

Велика ванна кімната з білими кахлями, даховими вікнами та гламурною італійською сантехнікою, встановленою на тлі старої цегляної мурівлі. Надмірна вишуканість, яку підкреслювали високі рослини й гори косметики, а також дзеркало, вкрите бісером конденсату від пари, що валила з душу. Звідти ж лунало мугикання – хтось наспівував мелодію, у зависокому регістрі, як на цей химерний голос. То була пісня Фетса Воллера «Бабло за барахло» з мюзикла «Не бешкетую»[107]. Інколи голос переходив на слова:

Складай свої старі газети в СТО-СИ,

Най виростуть до неба хмароЧО-СИ

ДА ДА-ДА-ДА ДА ДА ДА-ДА ДА ДА

Щоразу, коли звучали слова, у двері ванної кімнати починала шкрябатись маленька собачка.

У душі був Джейм Ґамб: білий чоловік, тридцять чотири роки, шість футів один дюйм, 205 фунтів[108], шатен, сині очі, особливих прикмет немає. Він вимовляє своє ім’я як «Джеймс», тільки без «с». Джейм. Він на цьому наполягає[109].

Після першого споліскування Ґамб узяв «Friction des Bains» і розтер скраб на грудях і сідницях руками, а в тих місцях, яких він не любив торкатися, скористався банною рукавичкою. На ногах починала з’являтися легенька щетина, але він вирішив, що згодиться.

Ґамб натирався рушником, поки шкіра не порожевіла, і намастився хорошим пом’якшувальним засобом. Перед дзеркалом у повний людський зріст висіла душова завіса на поперечці.

За допомогою банної рукавички Ґамб запхав пеніс і яєчка назад між ноги. Він відсунув душову завісу й став перед дзеркалом у позі моделі, яка хизується стегнами, не зважаючи на щільно стиснуті геніталії.

– Зроби для мене дещо, крихітко. Зроби дещо, та СКОРІ-ІШ.

Він говорив у верхньому регістрі свого низького від природи голосу і вважав, що в нього виходить дедалі краще. Гормони, які він уживав (премарин, деякий час, та диетилстилбестрол[110], перорально), не могли зарадити голосу, але від них поменшало волосся на грудях, що починали потроху бубнявіти. Численні сеанси електролізу видалили Ґамбову бороду та утворили вдовиний мис[111] на чолі, проте на жінку він схожий не був. Він був схожий на чоловіка, який битиметься кулаками, ногами, та ще й нігтями заразом.

Чи ховалася за його поведінкою щира, невміла спроба імітувати жінку, чи просто відверте знущання – важко було сказати після нетривалого знайомства, а Ґамб тільки такі й заводив.

– Що для мене зро-оби-иш?

Від звуку його голосу у двері знову зашкреблася собачка. Ґамб надягнув халат і впустив її у ванну. Він узяв на руки маленького пуделя кремового кольору та поцілував її в пухку спинку.

– Та-а-а-ак. Уже помираєш з голоду, Золотце? Я теж.

Він узяв собачку під другу руку, щоб відчинити двері. Вона завовтузилася, намагаючись стрибнути вниз.

– Секундочку, солоденька.

Вільною рукою він підібрав з підлоги біля ліжка карабін «міні-14»[112] та поклав його на подушки.

– Годі. Годі, кажу. За хвилину будемо вечеряти.

Він відпустив собачку та взявся шукати нічну сорочку. Песик завзято подріботів за ним на