Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

знав, що навіть при попередньому чоловікові вона прагнула його, про що й говорили у народі. 3. Забути про Агриппіну після розлучення було йому важко: як один раз випадково її побачив, то довго дивився їй услід сумними й повними сліз очима, так що потурбувалися, аби вона більше не потрапляла йому на очі. З Юлією спочатку жив у злагоді та взаємній любові, але з часом що раз більше відсторонявся, так що згодом навіть спав завжди окремо — після того, як зникла запорука їх любові, спільний син, що народився в Аквілеї та помер немовлям. Втратив брата Друза в Германії, тіло його супроводжував аж до самого Рима, йдучи попереду всю дорогу пішки.

8. Свою громадську службу розпочав тим, що в різних справах у присутності Августа захищав царя Архелая, траліанів та фессалійців. Мешканцям Лаодицену, Тиатиру та Хіосу, що потерпіли від землетрусу, допомагав просити в сенату надати їм допомогу. Фаннія Ципіона, який із Вароном Муреною вчинив замах на Августа, звинуватив перед суддями та засудив у зневазі до величі. Поміж тим, займався ще двома справами: хлібом, якого тоді не вистачало, та висліджуванням невільників по всій Італії[211], господарі яких потрапили у немилість, бо хапали та утримували в неволі не тільки подорожніх, але й тих, що зі страху перед військовою службою втікали до таких сховків.

9. Першу військову службу проходив у кантабрійській експедиції на посаді військового трибуна; відтак провадив на Схід військо, повернувши вірменське царство Тиграну, та нагородивши його діадемою перед усім трибуналом. Відібрав назад ті знамена, які парфійці відібрали в Марка Красса. Після цього приблизно рік царював у Кошлатій Галлії[212], що була дуже неспокійна через наскоки варварів та незгоду керівників. Також воював з ретами, венделами, паннонцями, германцями. 2. У війні з ретами та венделами приборкав альпійські племена, у війні з паннонцями — Бревків та Далматів, а в Германській війні переправив у Галлію сорок тисяч полонених, поселивши їх на визначених територіях поблизу берегів Рейну. За ці перемоги входив у місто і під овації, і на колісниці, а перед тим, як дехто вважає, його нагородили зовсім новими тріумфальними регаліями — нагородами, яких ще не давали нікому до того. 3. Виконувати службові обов’язки почав у ранньому віці, перебував на них майже безперервно[213]: був квестором, претором, консулом; згодом його повторно призначили консулом, а повноваження трибуна затримали за ним аж на п’ять років.

10. На вершині своїх здобутків у розквіті сил та здоров’я раптово вирішив якомога далі відійти від центру подій. Чи то з відрази до дружини, яку не міг уже більше терпіти, проте не міг засудити її або розлучитися з нею; чи то намагаючись уникнути неприязні через свою постійну присутність та зберегти й побільшити свій авторитет відсутністю, якщо республіка колись буде його потребувати. Дехто вважає, що коли діти Августа вже були дорослі, то добровільно відступив їм свої позиції та певну владу як другої людини в державі, ким був довший час. Наслідував Марка Агриппу, який переїхав у Митілени, коли Марк Марцелл приступив до службових обов’язків, щоб не перешкоджати й не протистояти йому своєю присутністю. 2. На цю причину він згодом вказував сам. Тоді ж просив спокою від перенасиченості почестей та спочинку від справ: не допомогли навіть покірні благання матері та заяви вітчима у сенаті, що він його покидає. Навпаки, коли вони почали наполегливіше його затримувати, то цілі чотири дні відмовлявся від їжі. Зрештою, вчинили його волю: залишивши в Римі дружину та сина, тут же подався в Остію, не сказавши навіть слова тим, що його відпроваджували, та поцілувавши тільки декого на прощання.

11. З Остії подався вздовж узбережжя Кампанії: але, довідавшись про слабість Августа, зупинився на деякий час. Коли ж поповзли чутки, що він затримується, щоб дочекатися здійснення своїх мрій, то навіть під час бурі пустився морем до Родосу. Краса й здоровий клімат острова захопили його ще тоді, коли пристав до нього по дорозі з Вірменії. Йому сподобався невеличкий будиночок та дещо просторіше помістя і він вирішив провадити розмірений спосіб життя звичайного громадянина: без ліктора й листоноші часом прогулювався подвір’ям, розмовляв із простими греками, майже як рівний. 2. Якось одного ранку, плануючи розпорядок дня, сказав, що хотів би відвідати усіх недужих у місті: однак його підлеглі не так це зрозуміли і наказали всіх недужих принести до міського портику та розкласти відповідно до недуги. Вражений несподіванкою, Тиберій розгубився й спочатку не знав, що робити, проте обійшов усіх, перепрошуючи навіть бідних і невідомих. 3. Лише один раз — не більше — зауважили, як він виявив свою законну владу трибуна. Часто відвідував школи й збори філософів, і коли якось виникла велика суперечка між протилежними групами, а він втрутився у неї, то трапився хтось, що брутально звинуватив його в упередженій підтримці протилежної сторони. Тиберій тихенько пішов додому та швидко повернувся зі своїми підлеглими, а через свого глашатая закликав лихослова до суду та наказав кинути його у в’язницю. 4. Згодом дізнався, що його дружину Юлію засудили за неморальність та розпусту, і що від його імені Август надав їй розлучення. Певним чином його втішила ця звістка, однак доклав усіх зусиль, на які міг спромогтися, численними листами виправдовуючи доньку перед батьком, та незважаючи на те, що вона не заслужила, залишив їй усе, що був колись подарував. 5. Коли ж уже збіг час його трибунської влади, то нарешті зізнався, що своїм від’їздом не хотів нічого іншого уникнути, як лиш підозри щодо протистояння з Гаєм та Луцієм, і попросив, щоб йому дозволили відвідати своїх близьких, за якими він дуже сумував, оскільки він вільний від такої підозри, а Гай та Луцій уже укріпилися та ніщо не перешкоджає їхньому другому місцю в республіці. Але такого дозволу не отримав: натомість йому відповіли, щоб він полишив усілякі думки про близьких, яких так радо покинув.

12. Отож залишився на Родосі супроти своєї волі, аби приховати ганьбу, і з допомогою своєї матері заледве домовився, що він відсутній — наче посланець Августа. 2. Тоді ж почав жити не лише як звичайний громадянин, але й у страхові та переживаннях, затаївшись у глибині острова, уникаючи зустрічей з тими, що пропливали поблизу Родосу, позаяк усі — чи то військові, чи цивільні посадовці, намагалися його відвідати, при найменшій нагоді завертаючи на Родос. Однак були в нього й поважніші причини для занепокоєння. Адже коли подався на Самос відвідати свого пасинка Гая, що був намісником на сході, то відчув