Читати книгу - "Карпатське танго"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Сашку! – стукаю у двері. – Це Андрій, ваш квартирант… Ми ключ загубили, допоможи…
– Зараз, почекайте трохи, – чую несміливий голос Саші.
Хлопець старанно відвертає від нас обличчя й намагається в темряві вставити запасний ключ у замок.
– Наш хом’ячок уже, напевно, зголоднів, – порушує мовчання приязна Ізабель. – О… Нарешті! Спасибі тобі, Сашку! – щебече дружина. – А ти не хочеш глянути на нашого Солю?..
– Ні, дякую… – крутить головою Саша, ховаючись у темряві.
Та за хвильку повертається назад.
– А… можна… я… на Солю?..
Хлопчина зачудовано спостерігає за хом’ячком і дивом збільшення його безрозмірних щічок. Він таки ще зовсім юний. На красивому обличчі сяють безпосередня дитяча цікавість і таке захоплення, що він навіть забув прикрити інакше око. Ми завмерли. Та за мить хлопчина отямився: звично втягує голову в плечі, механічно прикриває половину обличчя й прямує до дверей.
– Сашку, почекай… – Мені в голову прийшла добра думка. – Тобі Соля сподобався?
– Так… – не обертаючись, відказує хлопець.
– Може, ти був би не проти того, щоб ми подарували його тобі?
Юнак завмер. Аж десь через хвилину ми чуємо несміливе:
– Т-так… А… можна?..
– Звісно, Сашку, – приєднується Ізабель. – Ми ж скоро покидаємо країну назовсім, тому не зможемо взяти його із собою. У тебе буде гарний друг.
Ще ніхто на цьому світі не ніс звичайного хом’яка з такою радістю й обережністю. Руки Сашка були зайняті кліточкою, а погляд, спрямований на Солю, світився обожнюванням. У дверях Сашко розвернувся й уперше звів на нас очі.
– Мені ніхто нічого не дарував… Крім мами… І в мене ще ніколи не було друга. Спасибі вам…
– У тебе тепер їх троє. – Я обійняв Ізабель.
Ми всміхалися Саші й теж почувалися дуже щасливими.
Тепер пані Галя почала ставитися до нас якось насторожено. Коли ми приходили додому, вона виходила надвір і стовбичила там аж до нашого відходу на роботу.
– Здається, вона нас ревнує. І не хоче, щоб Сашко розмовляв із нами, – мовила якось Ізабель, спостерігаючи у вікно за безцільними походеньками пані Галі подвір’ям.
– Та ні… Їй просто сумно без чоловіка й подруг. – Я обіймаю дружину за плечі.
– Може, і так… До речі, – Ізабель обернулася й глянула мені у вічі, – у нас із тобою є проблема.
– Не бачу проблем-м-м… Просвіти, м-м-мила, – муркочу й труся щокою об оксамитове личко.
– У нас із тобою зовсім немає друзів.
– Боже… І це ти називаєш проблемою?
– Так, Андрі, це є проблема. Що буде, коли ми вивчимо одне одного до найменших дрібниць і станемо передбачувані аж до нудоти? Про що ми тоді говоритимемо? Я думаю, що кожному з нас потрібні свої друзі. А коли станеться якесь нещастя, то що, ти чи я будемо такі самотні, як оця бідолашна жінка?
– Може, ти в чомусь і права, Ізабель… Але коли починаю думати про те, що замість вечора з тобою мав би тинятися по якихось забігайлівках і слухати теревені друга… Ні, я не хочу друзів. Принаймні поки що. Як собі вважаєш, та для мене наявність друзів чи подруг – показник негараздів у сім’ї. Я просто щасливий егоїст. І хочу залишатися ним довго-довго. Та й друзі бувають різні. О! Згадав… – Киваю на вікно. – Такі, як пані Іванка для нашої господині. Ти й тільки ти зараз і моя пристрасть, і мій друг. Ми ж про все-все у світі з тобою розмовляємо. І нам не набридає, еге ж?
Ізабель мовчить, а погляд великих чорних очей випромінює загадковий магнетизм.
– У твоєму роду часом ніяку жінку не спалили на вогнищі за відьомство? – Цілую дружину. – Я так кохаю тебе… У нас усе буде добре…
– Так, Андрі, так, – шепоче моя кохана. – Ти зараз думаєш про те ж, що і я?..
– Звісно, ми ж із тобою в резонансі… Ти підсилюєш мене, а я – тебе.
Слова штовхнули нас до мови тіла, і це було прекрасно…
Час спливає дуже швидко – ось уже й кінець травня. Через два тижні ми покинемо Радянський Союз. Удома поміж сторінок паспорта вже лежать два квитки на поїзд «Львів – Москва» і триста карбованців на авіаквитки до Гавани. Цілий рік ми працювали лише на цю поїздку. У знайомих студентів-арабів медінституту придбали сто американських доларів – шістдесят нам дозволено вивезти, а от сорок доведеться в щось зашити… Решта грошей нам уже не знадобиться. Утім, їх не так уже й багато залишається. На них купляємо гостинців і вирушаємо до села, щоб попрощатися з рідними. Щойно тепер, коли за вікнами поїзда мигтять звичні пасторальні краєвиди, у моїй душі народжується якийсь щем. Невже я незабаром покину все це? Ген ті зелені пагорби з вівцями. Квітучі сади… Оці розкішні кущі рожевого бузку. Стовп із лелечим гніздом. Смішного сільського вуйка на підводі, що чекає на переїзді. Замурзаних дітлахів уздовж колії, які радо махають рученятами пасажирам… Ізабель уловлює мій сум і бере мене за руку.
– Мені теж було важко покидати Кубу, Андрі. Я тебе дуже добре розумію.
– Чуєш, кохана, а лелеки там є? – зненацька надихає мене на запитання бузько за вікном.
– Ні. Там є фламінго. Ти ж любиш фламінго? – усміхається дружина.
– Так, це моя мрія… Дуже хотів би побачити. Розкажи, які вони?
– Вони такі, якими й повинні бути мрії, – великі й сильні, видаються спочатку фантастичними… Але насправді цілком реальні, здатні до польоту. І рожеві, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатське танго», після закриття браузера.