Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Я тут, джентльмени, – сказав він. – Так, я тут. Ви хочете запитати мене?

– Хто ти? Шіромако?

– Так-к-к. Я Шіромако. Я відійшов давним-давно. Я працюю. Я дуже щасливий.

Далі були подробиці життя Шіромако, дуже банально й нецікаво. Дермот часто чув це й раніше. Усі були щасливі, дуже щасливі. Передавали повідомлення від родичів, причому їхній опис був настільки нечітко сформульований, що міг стосуватися майже будь-якого випадку. Деякий час говорила літня дама, матір когось із тут присутніх, промовляючи старі сентенції з духом новизни, що навряд чи пов’язувалися із суттю розмови.

– А зараз ще дехто хоче щось сказати, – оголосив Шіромако. – Дуже важливе повідомлення для одного із джентльменів.

Запала пауза, а потім почувся злий демонічний сміх, і голос заговорив.

– Ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йди додому. Краще не йди додому. Послухай моєї поради.

– З ким ти говориш? – запитав Трент.

– З одним із вас трьох. На його місці я би не йшов додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато крові, але достатньо. Ні, не йди додому. – Голос слабшав. – Не йди!

Він повністю згас. Дермот відчув, що його кров кипить. Чоловік був переконаний, що попередження адресоване йому. Так чи інакше, сьогодні ввечері на нього чатує небезпека.

Медіум зітхнула, а потім застогнала. Вона поверталася. Увімкнули світло, і жінка випросталася, її очі трохи блищали.

– Люба, усе пройшло добре? Сподіваюся, що так.

– Дуже добре. Спасибі, місіс Томпсон.

– Гадаю, це був Шіромако?

– Так, із іншими.

Місіс Томпсон позіхнула.

– Я смертельно втомилася. І цілком виснажена. Уся ніби вичавлена. Ну, але я рада, що сеанс був успішний. Я трохи хвилювалася, що може статися навпаки – боялася, що трапиться щось неприємне. У мене сьогодні якісь дивні відчуття в цій кімнаті.

Вона роззирнулася навсібіч, а потім знизала плечима.

– Мені це не подобається, – сказала жінка. – Останнім часом серед вас не було ніяких раптових смертей?

– Що ви маєте на увазі – серед нас?

– Близькі родичі чи друзі? Ні? Ну, якби я хотіла бути мелодраматичною, я б сказала, що сьогодні ввечері смерть витає в повітрі. Ні, це лише моя маячня. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви лишилися задоволені.

Місіс Томпсон у своєму пурпуровому оксамитовому халаті вийшла з кімнати.

– Сподіваюся, сер Елінґтон, вам було цікаво, – пробурмотіла Клер.

– Дуже цікавий вечір, моя дорога леді. Щиро дякую за таку нагоду. Дозвольте побажати вам доброї ночі. Ви всі йдете на танці, чи не так?

– Ви не хочете піти з нами?

– Ні, ні. Я взяв за правило лягати спати до пів на дванадцяту. Доброї ночі. Добраніч, місіс Еверслі. А! Дермоте, я хочу поговорити з тобою. Можеш зараз зі мною вийти? Ти можеш приєднатися до решти біля галереї Графтон.

– Звичайно, дядьку. Тренте, зустрінемося вже там.

Їдучи до Гарлі-стрит, дядько з племінником були небагатослівними. Сер Елінґтон бовкнув щось на зразок вибачення за те, що витягнув Дермота з компанії, і запевнив, що хоче його затримати лише на кілька хвилин.

– Хлопче, залишити тобі автомобіль? – запитав він, коли обоє вийшли з машини.

– О, не турбуйтеся, дядьку. Я візьму таксі.

– Дуже добре. Я не хочу затримувати Чарлсона довше, аніж це потрібно. Добраніч, Чарлсоне. Де я в дідька подів свої ключі?

Автомобіль поїхав геть, а сер Елінґтон стояв на сходах і марно рився в кишенях.

– Напевно, я залишив їх в іншому пальті, – нарешті сказав він. – Подзвони у двері, добре? Гадаю, Джонсон іще не спить.

За шістдесят секунд незворушний Джонсон справді відчинив двері.

– Джонсоне, я десь подів свого ключа, – пояснив сер Елінґтон. – Принесіть, будь ласка, в бібліотеку віскі із содовою.

– Добре, сер Елінґтон.

Лікар подався до бібліотеки й увімкнув світло. Він кивнув Дермоту, щоб той зачинив за собою двері.

– Дермоте, я не затримаю тебе надовго, але хочу дещо тобі сказати. Чи це моя уява, чи ти, скажімо так, трохи небайдужий до місіс Трент?

Кров прилинула до обличчя Дермота.

– Джек Трент – мій найкращий друг.

– Вибач, але це не відповідь на запитання. Насмілюся сказати, що ти вважаєш мої погляди на розлучення і таке інше дуже пуританськими, але мушу нагадати, що ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.

– Немає ніякого питання про розлучення, – сердито сказав Дермот.

– Звичайно, немає, з причини, яку я розумію, можливо, краще, ніж ти. Зараз я не можу назвати тобі тієї причини, але хочу попередити тебе. Клер Трент не для тебе.

Молодий чоловік наразився на пильний дядьків погляд.

– Я розумію і, дозвольте сказати, мабуть, краще, ніж ви думаєте. Я знаю причину вашої присутності на вечері.

– Га? – Лікар був очевидно здивований. – Звідки ти знаєш?

– Можете назвати це здогадом, сер. Я певний, що ви були там із професійних мотивів.

Сер Елінґтон ходив туди-сюди.

– Дермоте, твоя правда. Звичайно, я не зміг би сам це тобі сказати, хоча боюся, скоро це буде відомо всім.

Серце Дермота стислося.

– Ви хочете сказати, що настільки впевнені?

– Так, у родині божевілля з боку матері. Сумний випадок… Дуже сумний випадок.

– Дядьку, я не можу в це повірити.

– Смію запевнити, що так. Для звичайних людей не видно ніяких очевидних ознак.

– А для експертів?

– Очевидність однозначна. І в цьому випадку пацієнта слід якомога швидше взяти під контроль.

– Боже мій! – прошепотів Дермот. – Але не можна замкнути когось просто так.

– Мій любий Дермоте! Замикають лише в тих випадках, коли особи становлять загрозу для суспільства.

– Загрозу?

– Дуже серйозну загрозу. Цілком імовірно, це своєрідна форма манії вбивства. Так було у випадку матері.

Дермот зі стогоном відвернувся, закрив обличчя руками. Клер, білосніжна золотоволоса Клер!

– За цих обставин, – спокійно продовжував лікар, – мій обов’язок – попередити тебе.

– Клер, – пробурмотів Дермот. – Моя бідна Клер.

– Так, справді, ми всі повинні пожаліти її.

Раптом Дермот підняв голову.

– Я не вірю.

– Що?

– Я ж кажу, я в це не вірю. Лікарі помиляються. Усі це знають. І вони завжди схиблені на своїй спеціальності.

– Мій любий Дермоте, – сердито вигукнув сер Елінґтон.

– Кажу вам, я в це не вірю – а проте, навіть якщо це так, мені начхати. Я кохаю Клер. Якщо вона захоче зі мною бути, я заберу її якнайдалі… якнайдалі від втручання лікарів. Я охоронятиму її, дбатиму про неї, огортатиму її своєю любов’ю.

– Нічого такого ти не зробиш. Ти збожеволів?

Дермот презирливо засміявся.

– Насмілюся припустити, ви б так і сказали.

– Зрозумій мене, Дермоте, – намагаючись придушити збудження, сер