Читати книгу - "Список Шиндлера"

«процедури в гетто», що б це не означало, мали посилитися. СС переводили до Кракова кілька потужних зондеркоманд із Любліна, де вони вже бездоганно попрацювали на расове очищення. Тоффель сказав: якщо Оскар не хоче, щоб у нього зупинилося виробництво, він мусить поставити розкладачки для нічної зміни після першої суботи червня.

Тож Оскар організував гуртожиток у кабінетах і нагорі у зброярському відділі. Декому з нічних робітників було в радість спати там. Інших удома чекали жінки, діти, батьки. До того ж у їхніх посвідченнях стояла священна синя наліпка.

3 червня Авраам Банкєр, управитель Оскара, не прийшов на Липову. Шиндлер іще пив каву вдома на Страшевського, коли йому зателефонувала одна з секретарок. Вона бачила, як Банкєра виводили з гетто, навіть без зупинки на «Оптимі», просто на Прокоцим. Разом з ним повели й іще декого з «Емалії» — Райха, Лезера… з десяток людей.

Оскар наказав вивести машину з гаража. Він поїхав над річкою і по Львівській на Прокоцим. Там він показав своє посвідчення вартовим коло воріт. На станції стояли цілі ешелони вагонів для худоби, вона була повна необов’язкових мешканців гетто, які стояли рівними шеренгами, усе ще переконані, — можливо, слушно, — у важливості пасивної дисципліни. Тут Оскар уперше співвідніс вагони для худоби з людьми, яких туди заганяли, — побачити це було страшніше, ніж просто почути: він так і застиг на краю платформи. Там він помітив знайомого ювеліра.

— Ви Банкєра не бачили? — спитав він.

— Він уже у вагоні, пане Шиндлер, — відповів ювелір.

— А куди вас везуть? — спитав Оскар.

— Кажуть, у табір праці. Коло Любліна. Мабуть, не гірше, ніж… — Він махнув рукою в бік далекого Кракова.

Шиндлер дістав з кишені пачку цигарок, кілька папірців по десять злотих і дав це все ювелірові. Той подякував. Цього разу їх вивели з дому взагалі без нічого. Сказали, що передадуть багаж.

Наприкінці попереднього року Шиндлер бачив в есесівському «Бюлетені з бюджету й будівництва» оголошення тендеру на будівництво крематоріїв у таборі на південний схід від Любліна. Белжець. Шиндлер уважно роздивився ювеліра. Шістдесят три, може, шістдесят чотири роки. Трохи схуд: мабуть, хворів на запалення легенів минулої зими. Костюм у тонку смужку, занадто теплий для такого дня. У ясних, розумних очах — здатність перетерпіти страждання, яке матиме кінець. Навіть іще влітку 1942 року було неможливо провести зв’язок між таким чоловіком і отими гігантським печами. Вони збираються влаштувати епідемію серед в’язнів? У них будуть такі методи?

Починаючи від паровоза, Шиндлер ішов понад ешелоном з понад двадцяти вагонів, гукаючи Банкєра. До нього з-за ґрат угорі вагонів визирали люди. На щастя для Банкєра, Оскар не замислився, чому кличе саме його, тож не зупинявся подумати, що цінність цієї людини така сама, як і всіх інших, кого загнали до вагонів Східної залізниці. Екзистенціаліста б ошелешила кількість людей на Прокоцимі, і він намагався б гукати всіх і чекати відповіді від усіх. Але Шиндлер був дуже простим філософом. Він точно знав, що тут є Банкєр, і кричав: «Банкєре, Банкєре!»

Його перейняв молодий обершарфюрер СС, люблінський спеціаліст із завантаження. Спитав у Шиндлера посвідчення. Оскар побачив у лівій руці молодика величезний, на багато сторінок, список.

— Мої працівники! — обурено сказав Шиндлер. — Незамінні працівники на виробництві! Мій управитель! Це ідіотизм! У мене контракти з Інспекцією з озброєння, а ви забираєте в мене робітників, без яких ті контракти не виконати!

— Ви не можете забрати їх, — сказав обершарфюрер. — Вони у списку… — Сержант СС знав, що всім, хто внесений у список, — одна дорога.

Оскар знизив голос до інтонації розумної людини зі зв’язками, яка ще не показала всі свої козирі. Чи знає гер обершарфюрер, скільки часу треба вчити працівників до такого рівня? На моїй «Deutsche Email Fabrik» я маю зброярський відділ під патронатом свого однофамільця генерала Шиндлера. Збій у виробництві зачепить товаришів пана обершарфюрера на російському фронті, а до того ж, пояснень щодо цього вимагатиме Інспекція з озброєння.

Молодик тільки похитав головою, як простий чиновник із перевезень, якому надокучають невідповідними проханнями.

— Я вже щось подібне чув, пане, — сказав він.

Але Оскар помітив, що офіцер збентежився.

Тоді він нахилився до обершарфюрера і негучно, на межі погрози промовив:

— Не мені сперечатися з вашими списками. Де ваш начальник?

Молодик кивнув на офіцера СС, трохи старшого за тридцять років, зі зморшкою над окулярами.

— Чи можу я дізнатися ваше прізвище, гере унтерштурмфюрере? — поцікавився Оскар, уже дістаючи з кишені записник.

Офіцер теж став наполягати на незмінності списку. Для цього чоловіка список був чіткою, резонною і самодостатньою причиною для оцього збирання євреїв і перевезення їх кудись вагонами. Але тепер Шиндлер став діяти рішучіше. Так, він чув про цей список. Але наразі його цікавить прізвище унтерштурмфюрера.

Шиндлер сказав, що має намір звернутися безпосередньо до оберфюрера Шернера і генерала Шиндлера з Інспекції з озброєння.

— Шиндлер? — спитав офіцер.

Він уперше уважно роздивився Оскара. Чоловік, одягнений, як магнат, при емблемі партії, з генералами в родині.

— Гадаю, що можу вам гарантувати, гере унтерштурмфюрере, — лагідно, притишеним голосом промовив Шиндлер, — що протягом тижня ви будете в Південній Росії.

Сержант ішов попереду, а гер Шиндлер і офіцер — далі разом повз шеренги в’язнів і повні вагони. Паровоз уже пирхав димом, і машиніст визирав із кабіни, озирався на потяг і чекав сигналу про відправлення. Офіцер попросив зустрічних чиновників притримати потяг. Нарешті вони порівнялися з одним із задніх вагонів. Там було з десяток працівників разом із Банкєром; вони сиділи в одному вагоні, немовби чекали, що їх врятують разом. Двері відімкнулись, і вони пострибали додолу: Банкєр і Френкель з адміністрації, Райх, Лезер та інші з фабрики. Вони поводилися стримано, немовби для того, щоб ніхто не здогадався, як вони раді, що їх врятували від цієї дороги. Ті, хто лишився, весело обговорили це, здається, радіючи, що звільнилося трохи місця. Тим часом офіцер енергійними рухами повикреслював працівників «Емалії» зі списків і сказав, щоб Оскар розписався на відповідних сторінках.

Шиндлер подякував офіцерові і зібрався був вивести своїх людей зі станції, але тут офіцер притримав його за рукав.

— Пане, — сказав він. — Ви ж розумієте, нам немає великої різниці — одна дюжина чи інша.

Тепер той насуплений офіцер говорив до Оскара спокійніше, немовби зрозумів, яка теорема стоїть за цією ситуацією. Ви вважаєте, що оті тринадцять лудильничків дуже важливі? То ми замінимо їх іншими тринадцятьма лудильничками, яких вам не буде шкода.

— То така незручність списків, та й усе, — пояснив офіцер.

Маленький пухкенький Банкєр зауважив, що затримана