Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

звісно, дуже розхвилювалася. Гадаю: ну, що він хоче? Він же мене в музеї слухав? Але його, напевно, не те цікавило. Насамперед я почула від нього комплімент: "Ви така молода... Як це ви змогли пройти війну?" Я йому відповідаю: "Це є доказом того, як ви розумієте, що ми дуже юними пішли на фронт". А його не те хвилювало: як я потрапила на фронт із Сибіру — з краю світу! "Ні, — здогадалася я, — вас, напевно, все ж таки хвилює, чи не було у нас тотальної мобілізації, чому я, школярка, пішла на фронт?" Тут він киває головою, що це так. "Гаразд, — кажу, — я вам відповім на це запитання". І я йому розповіла все своє життя, як і тобі зараз розповім. Він плакав... Француз плакав... Наприкінці зізнався: "Ви не ображайтеся на мене, пані Чудаєва. Для нас, французів, Перша світова війна була більш сильним потрясінням, ніж Друга світова. І ми про неї пам’ятаємо — скрізь могили та пам’ятники. А про вас ми мало знаємо. Багато хто сьогодні вважає, що це лише сама Америка перемогла Гітлера, найпаче молоді люди. Про ту ціну, яку радянські люди заплатили за перемогу — двадцять мільйонів людських життів за чотири роки, — мало відомо. І про ваші страждання. Неймовірні. Дякую — ви зворушили моє серце".

...Я не пам’ятаю своєї матері. Вона рано загинула. Батько був уповноваженим Новосибірського укома, у двадцять п’ятому році його відрядили до села, звідки він родом, за хлібом. Країна потребувала, а куркулі ховали хліб, гноїли. Мені було тоді дев’ять місяців. Мати захотіла на батьківщину разом із батьком, і він її взяв. Вона мене прихопила і сестричку, не було куди нас подіти. Тато там колись наймитував, у того куркуля, якому ввечері на зборах пригрозив: ми знаємо, де хліб лежить, якщо самі не віддасте, знайдемо і заберемо силоміць. Заберемо в ім’я справи революції.

Скінчилися збори, всі рідні зібралися, а в тата було п’ять братів, жоден не повернувся з Великої Вітчизняної війни, як і батько. Ну, тож сіли вони за столи — традиційні сибірські пельмені. Лавки уздовж вікон стоять... І мати потрапила в простінок, одним плечем — до вікна, другим — до батька, а батько сидів там, де якраз не було вікна. Квітень місяць... У Сибіру в такий час ще заморозки бувають. Матері, певно, холодно стало. Я вже потім, дорослою зрозуміла. Вона встала, накинула кожух батька і почала мене годувати грудьми. У той час пролунав постріл з обрізу. Стріляли в батька, по кожухові мітили... Мати встигла лиш сказати: "Та..." і впустила мене на гарячі пельмені... Було їй двадцять чотири роки...

І в цьому ж селі потім головою сільради був мій дідусь. Його отруїли стрихніном, у воду насипали. У мене фотографія збереглася, як дідуся ховають. Полотнище над труною, і на ньому написано: "Загинув від руки класового ворога".

Батько мій — герой громадянської війни, командир бронепоїзда, що діяв проти заколоту чехословацького корпусу. У тридцять першому році він був нагороджений орденом Червоного Прапора. Тоді такий орден мали одиниці, тим більше у нас, в Сибіру. То була велика пошана, велика повага. У батька на тілі дев’ятнадцять ран, геть побитий. Мати розповідала — не мені, звісно, а рідним, — що батька білочехи засудили до двадцяти років каторги. Вона попросила побачення з ним і була тоді на останньому місяці вагітності Тасею, моєю старшою сестрою. Там, у в’язниці, був такий довгий коридор, їй не дали піти до батька, їй сказали: "Більшовицька сволота! Повзи..." І вона за кілька днів до пологів повзла уздовж цього довгого цементного коридору. Ось як їй улаштували побачення. Вона батька не впізнала, у нього вся голова посивіла. Сивий, старий. А йому було тридцять років.

Могла я байдуже сидіти, коли ворог знову прийшов на мою землю, якщо я росла в такій сім’ї, з таким батьком? Я ж його кров... Кровинка... Йому багато довелося зазнати... На нього донесли у тридцять сьомому році, його хотіли обмовити. Перетворити його на ворога народу. Ну, ці страшні сталінські чистки... "Єжовщина"... Як сказав товариш Сталін, ліс рубають, тріски летять. Була оголошена нова класова боротьба, щоб країна продовжувала жити під страхом. У покорі. Але батько домігся прийому в Калініна, і його добре ім’я відновили. Батька знали всі.

Але про це мені потім рідні розповіли...

І ось — сорок перший рік... У мене останній шкільний дзвоник. У нас у всіх були якісь плани, свої мрії, ну, дівчата ж. Після випускного вечора ми поїхали на Об, на острів. Такі веселі, щасливі... Ще, як кажуть, неціловані, у мене ще навіть хлопця не було. Повертаємося, світанок на острові зустріли... Місто вирує, люди плачуть. Довкола: "Війна! Війна!" Скрізь радіо увімкнено. До нас нічого не доходило. Яка війна? Ми такі щасливі, у нас такі грандіозні плани: хто де навчатиметься, хто ким стане. І раптом війна! Дорослі плакали, а ми не злякалися, ми запевняли один одного, що не мине й місяця, як дамо по шапці фашистам. Співали довоєнних пісень. Звісно, наша армія розіб’є ворога на його території. Ані тіні сумніву... Ані крихітки...

Почали все усвідомлювати, коли додому пішли похоронки. Я просто захворіла: "Як же це, виходить, все брехня?" Німці вже готувалися до параду на Красній площі...

Батька мого на фронт не брали. Але він наполегливо ходив до військкомату. Потім батько пішов. Це з його здоров’ям, з його сивою головою, з його легенями: у нього був застарілий туберкульоз. Трохи підлікований. І вік який? Але він пішов. Записався до Сталевої, або, як її називали, Сталінської дивізії, там було багато сибіряків. Нам теж здавалося, що без нас війна не війна, ми теж маємо воювати. Негайно зброю нам давай! Побігли всім класом до військкомату. І десятого лютого я пішла на фронт. Мачуха дуже плакала: "Валю, не йди. Що ти робиш? Ти така слабка, така худа, ну який з тебе вояка?" Я була рахітичною, довго, дуже довго. Це після того, як маму вбили. Я до п’яти років не ходила... А тут звідки сили взялися!

Два місяці нас везли в теплушках. Дві тисячі дівчат, повний ешелон. Сибірський ешелон. Що ми бачили, коли під’їжджали до фронту? Я пам’ятаю один момент... Ніколи не забуду: розбита станція, а по перону стрибають на руках матроси. У них немає ні ніг, ні милиць. Вони ходять на руках... Їх повний перон... І вони ще курять... Побачили нас —