Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

об’єднаннями самих сарматів. Сутички в перших роках нової ери спричинили черговий зсув сарматів у західному напрямку. Історично зафіксованим наслідком цього зсуву на крайньому заході сарматського ареалу став «сарматський жах» мешканців Подунав’я. Поет Овідій, котрий перебував у 8—18 рр. н. е. на засланні у Томах (сучасна Констанца) раз у раз скаржився на сарматські набіги. Завдяки Овідієвим поезіям добре відомо, що наводили цей «сарматський жах» язиги. Тож слід думати, що в цей час язиги постійно вже перебували у Північно-Західному Причорномор’ї, незначно віддалені від Дунаю.

Язиги і надалі залишалися такими собі піонерами-першопрохідцями у просуванні сарматів на захід. Саме язигів уже на початку другої половини І ст. н. е. зазначають як мешканців Карпатської улоговини. Втім, впевненості, що всі причорноморські язиги на цей час вже покинули регіон, немає. Якась їх частина могла залишатися й надалі у Буджаку та турбувати набігами своїх північних сусідів, підіймаючись вздовж Пруту та Дністра. Проникнення сарматів протягом І ст. аж на північ Поділля добре фіксується низкою поховальних пам’яток.

Загалом регіон Середнього та Верхнього Дністра у І ст. н. е. перетворився на чи не найжвавіше «перехрестя культур» у всій Східній Європі. Ще від І ст. до н. е. (радше — другої його половини) через вододіл Західного Бугу, Прип’яті та власне Дністра сюди просуваються носії пшеворської культури. В межах 20—40-х рр. І ст. н. е. в регіоні з’являється населення, котре лишило по собі липицьку археологічну культуру. Вигляд липицької культури, насамперед набір керамічного посуду, що виготовлявся як власноруч, так і на гончарному крузі, а також поховальний обряд, цілком промовисто вказує на вихідний ареал цього населення, це Дакія, область «по той бік Карпат» відносно Пруто-Дністровського межиріччя. У носіях липицьких старожитностей більшість дослідників вбачає дакійське плем’я костобоків, неодноразово згадуване у писемних джерелах саме на східних схилах Карпат.

Прибульці-даки, судячи з усього, на першому етапі мешкання у Подністров’ї відшукували поки що незаселені «пшеворцями» ділянки. Але невдовзі, вже у другій половині І ст., з’являються яскраві свідчення жвавих контактів між «липинцями» та «пшеворцями». Ще більше картину ускладнила поява також у другій половині І ст. в цьому достатньо компактному регіоні третього культурного компонента, принесеного нащадками носіїв поліського локального варіанта зарубинецької культури. Внаслідок контактів цієї людності з «пшеворцями» на Західній Волині формуються ранні пам’ятки зубрицької культури. На межі І—II ст. носії вже власне зубрицьких старожитностей розширюють свій ареал на південь — південний захід, у Верхнє Подністров’я, де контактують із населенням, в культурі котрого в різних пропорціях поєднувалися пшеворські та липицькі компоненти.

«Змішання народів» створило настільки еклектичну археологічну картину, що культурну належність конкретних археологічних пам’яток II ст., а часто навіть окремих комплексів (будівель, поховань), на Волині та у Подністров’ї визначити доволі складно навіть фахівцям. Панівною є думка, що регіон в цілому був ареалом зубрицьких старожитностей, але на півдні цього ареалу й надалі зберігалася своєрідність липицьких пам’яток, що існували черезсмужно із зубрицькими. Цікаво, що упорядкування вимушеного співжиття у цій «комунальній квартирі» відбувалося, судячи з усього, безконфліктним шляхом (принаймні археологічні сліди таких конфліктів наразі невідомі). Не виключено, що консолідації осілого населення сприяла саме «сарматська загроза» з півдня.

Вже згаданий побіжно процес розпаду «класичної» зарубинецької культури був одним з головних культурних зрушень в східноєвропейському Лісостепу протягом другої третини І ст. н. е. Однак перш ніж проаналізувати докладніше причини та наслідки цього процесу, згадаємо ще один вельми показовий епізод першої половини І ст. н. е., що стосується «далекого сходу» зарубинецького ареалу, пам’яток типу Харіївки. Цей епізод не тільки добре ілюструє те, наскільки віддаленими та різносторонніми були зовнішні зв’язки певних груп населення рубежу ер, а й наочно демонструє потенціал археології щодо висвітлення подій, що ніколи не потрапляли на сторінки писемних джерел.

Саме з пам’ятками типу Харіївки дослідники пов’язують могильник Мутин, розкопки котрого кілька років тому стали справжньою сенсацією. Навкруги великого «побратимського» казана було виявлено півтора десятка кремаційних поховань. Правильність кола, яке утворювали могили, навело дослідників на думку, що йдеться про одночасне (або ж з мінімальним розривом у часі) упокоєння кількох осіб. За урни в більшості випадків правили металеві посудини провінційно-римських зразків, а в кількох випадках як урни були використані залізні шоломи центральноєвропейського походження. Загалом практично всі поховання містили чималу кількість зброї, зокрема престижних мечів, наконечників списів та залізних умбонів щитів. Високий статус небіжчиків засвідчують не тільки набори озброєння, а й деталі багатих поясів, а знахідки шпор не лише підкреслюють ту саму статусність похованих, а й чітко вказують на їхню «військову спеціальність» — кавалеристи.

Вигляд мутинських поховань, як щодо набору речей, так і щодо деталей поховального обряду, має найближчі аналогії на території Польщі. Окремі речі подібні тільки до знахідок з прикордоння Римської імперії на Рейні та у верхів’ях Дунаю. Тож сама собою напрошується доволі драматична реконструкція обставин появи цієї пам’ятки в глибині Дніпровського Лівобережжя. Ймовірно, мешканці пам’яток типу Харіївки мали доволі гострі проблеми з якимось із сусідів. Аби зарадити тому, західний, «пшеворський» сегмент цих громад порадив звернутися до своїх «родичів» з крайнього заходу тодішньої «германської ойкумени». В результаті був запрошений (а ще більш вірогідно — найнятий) загін професійних вояків-кіннотників, котрі — не виключено — мали досвід служби у допоміжних частинах римської армії. Загін цей, напевне, був порівно невеликим, але складався виключно з гарно вишколених та екіпірованих бійців з чималим досвідом.

Прибуття цих «солдатів фортуни» на Сейм, судячи з усього, сталося цілком вчасно. Річ у тім, що могильник Мутин датується в межах 1-ї пол. — сер. І ст., а побутування пам’яток типу Харіївки триває щонайменше до поч. II ст. н. е. Тобто реконструйований «сусідський конфлікт», в який втрутилися «мутинські найманці», вирішився на користь «харіївців», а не їхніх супротивників.

Про перемогу «мутинських дружинників» свідчить і сам характер могильника. Поховання справлені з дотриманням доволі складного ритуалу, не відчувається жодного поспіху в діях тих, хто ховав полеглих. До того ж зазначений ритуал був наврядчи знайомий «харіївцям», а отже, останню пошану похованим віддавали саме їхні побратими. Отже, Мутинський могильник є таким собі «меморіальним військовим кладовищем» переможців, а не «братською могилою» переможених. Подальша доля «мутинських дружинників», котрі не загинули, нам невідома. Можливо, вони залишилися жити серед «харіївців», а може, отримали сплату за свої послуги та повернулися назад, на германсько-римське прикордоння.

Здавалося б, цей епізод свідчить на користь думки тих дослідників, котрі вважають головним чинником кризи суспільства «зарубинців» (а отже, й розпаду зарубинецької культури) військовий тиск з боку сарматів.