Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

наполягати на цій казуїстиці. Як колишній державний службовець режиму Віші Міттеран побудував свою подальшу політичну кар’єру великою мірою завдяки тому, що приховував неоднозначності власної біографії, а також проєктував їх на країну загалом. Він ретельно уникав будь-яких згадок про Віші під час публічних подій; і попри те, що Міттеран ніколи не відмовлявся вголос говорити про Голокост загалом — чи то у Єрусалимі в 1982 році, чи у своїй країні з нагоди п’ятдесятих роковин арешту 12 884 паризьких євреїв у липні 1942 року, — він ніколи не дозволяв собі навіть натяку на те, що французи мали в цій справі несплачені борги.

Встановлене Міттераном табу, якого він невідступно дотримувався і яке точно забрав би з собою в могилу, нарешті порушила (як часто бувало в таких випадках) низка судових процесів. У 1994 році, після майже п’ятдесяти років переховування, упіймали та віддали під суд активіста міліції Віші Поля Тув’є за вбивство семи французьких євреїв у червні 1944 року біля Ліона. Сам по собі Тув’є був неважливий: він був гвинтиком у махині Віші та колаборантом Клауса Барбі, голови Гестапо в Ліоні, якого схопили та засудили в 1987 році. Але суд над Тув’є та свідчення щодо колаборації влади Віші з Гестапо, а також її ролі в депортації та вбивстві євреїв слугували чимось на кшталт замінника інших процесів, які так і не відбулися: зокрема над Рене Буске, старшим чиновником поліцейської адміністрації в режимі Віші. Судове переслідування Буске, який у 1942 році особисто вів переговори з німецькою владою щодо видачі євреїв, могло стати для Франції нагодою подивитися в очі правді про Віші. І не тільки Віші, позаяк Буске багато десятиліть щасливо прожив у післявоєнній Франції під захистом друзів-високопосадовців, зокрема самого Міттерана. Але перш ніж постати перед судом, Буске випадково загинув (від рук «якогось божевільного») у червні 1993 року.

Після засудження Тув’є та за відсутності Буске французька судова гілка нарешті наважилася (після смерті Міттерана) висунути обвинувачення, заарештувати й віддати під суд ще одну визначну постать — Моріса Папона. Колишній міністр уряду та шеф поліції Парижа за де Ґолля, Папон під час війни працював генеральним секретарем адміністративного регіону Бордо. Це була абсолютно бюрократична посада, й етап у Бордо на службі в Петена не перешкодив його успішній післявоєнній кар’єрі державного службовця. Утім, перебуваючи в Бордо, Папон був особисто відповідальний за санкціонування арештів та висилку місцевих євреїв до Парижа і в депортацію. Саме за це — те, що тепер за французьким законом кваліфікували як злочин проти людяності — він потрапив під суд у 1997 році.

Суд над Папоном, який тривав шість місяців, не відкрив нових свідчень — за винятком, можливо, щодо самого підсудного, який виявив приголомшливу відсутність жалю чи каяття. І, звичайно, суд запізнився на п’ятдесят років: надто пізно було карати вісімдесятирічного Папона за його злочини; надто пізно було мститися за його жертв; і надто пізно рятувати честь його країни. Багато французьких істориків, яких викликали до суду для надання експертних свідчень, відмовилися прийти. Вони стверджували, що їхнє завдання — викласти та пояснити, що сталося у Франції п’ятдесят років тому, а не використовувати це знання для кримінального переслідування[651]. Але процес усе одно був повчальним. Він остаточно продемонстрував, що тонкої грані між «Віші» та «Францією», яку так старанно проводили всі від де Ґолля до Міттерана, ніколи не існувало. Папон був французом, який служив режиму Віші, а згодом — Французькій республіці: влада і першого, і другої була чудово обізнана з його діяльністю в префектурі Бордо, і її це абсолютно не хвилювало.

До того ж Папон був такий не один: подібних постатей та історій було насправді достатньо. Як і багато інших, усе, що він робив, — це підписував смертні вироки людям, яких він ніколи не знав і до долі яких був байдужий. Найцікавіше у випадку Папона (і Буске) — те, чому французькій владі знадобилося майже п’ятдесят років, щоб знайти їх усередині держави, і чому наприкінці століття крига мовчання нарешті скресла. Цьому є багато пояснень, і не всі вони позитивно характеризують французький політичний клас чи національні ЗМІ. Та, мабуть, найбільш слушне пояснення полягає в тому, що минув час, а також у психологічному ефекті відчуття кінця епохи.

Доки Франсуа Міттеран залишався при владі, він був персональним втіленням національної неспроможності відкрито говорити про сором окупації. Коли його не стало, усе змінилося. Його наступнику, Жаку Шираку, у 1944 році, коли Францію звільнили, було лише одинадцять. Упродовж кількох тижнів після того, як він обійняв посаду, на п’ятдесят треті роковини того самого арешту паризьких євреїв, щодо якого Міттеран завжди був такий обережний, президент Ширак порушив п’ятдесятирічне табу й уперше відкрито визнав роль його країни у винищенні європейських євреїв. Десятиліття по тому, 15 березня 2005 року, у нещодавно відкритому музеї Голокосту в Єрусалимі прем’єр-міністр Ширака Жан-П’єр Раффарен урочисто проголосив: «La France a parfois été le complice de cette infamie. Elle a contracté une dette imprescriptible qui l’oblige». («Часом Франція була співучасницею цього сорому. Вона назавжди зв’язана гріхом, який вона на себе накликала».)

Під кінець ХХ століття центральне місце Голокосту в західноєвропейській ідентичності та пам’яті здавалося непорушним. Безперечно, залишалися окремі особи та організації — «ревізіоністи», — які й далі намагалися показати, що масове винищення євреїв було неможливе (хоча вони виявляли більшу активність у Північній Америці, ніж власне в Європі). Але такі люди були зосереджені на крайньому політичному маргінесі, а те, що вони наполягали на технічній неможливості геноциду, слугувало несвідомим визнанням усієї жахливості нацистського злочину. Однак те, що тепер європейці на знак спокути завжди і всюди визнавали, вивчали та вшановували пам’ять про своїх загиблих євреїв, створювало інші ризики.

По-перше, завжди була небезпека зворотної реакції. Навіть мейнстримні німецькі політики час від часу дозволяли собі говорити про втому від тягаря національної провини. Ще в 1969 року баварський лідер християнських соціалістів Франц-Йозеф Штраус публічно висловив думку, що «народ, який досягнув такого значного економічного успіху, має право більше не слухати про “Аушвіц”». Звичайно, політики мали свої причини[652]. Що, можливо, більше свідчило про прийдешній культурний зсув, то це поширені на початку ХХІ століття заклики знову порушити питання німецьких страждань після років публічної уваги до жертв-євреїв.

Митці та критики, зокрема Мартін Вальзер, сучасник Габермаса та впливовий голос у літературі післявоєнної Федеративної Республіки, тепер починали говорити про ще одне «невпорядковане минуле»: не про винищення євреїв, а про не до кінця