Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я згоден, — вставив і свої п’ять копійок Вася. — Многоженство шкодить здоров’ю. — І заснув, так і не дочекавшись десерту.
Коли гості побачили десерт, очі в них округлилися.
— Що це? — спитала Марго.
Господар устав, виструнчився й урочисто оголосив:
— Десерт аля Марго!
На величезній кришталевій таці, наповненій жовтогарячою рідиною, очевидно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шматочки льоду.
Леська зригнула:
— Ну й смак у тебе, Марго!
— Фірма! — з гордістю промовила та.
А директор далі урочисто оголошував:
— Свіжо вичавлений з апельсина, ананаса і манго сік з найчистішою горілкою!
— А свічки їстівні? — поцікавилася Марго.
— На жаль, ні, вельмишановна пані, — знітився кухар. — Пані має рацію, колись у цій страві і свічки були їстівні. Однак із часом секрет приготування свічок утратився.
— І слава Богу! — кинула Леська.
— А як його їсти? — непевно спитав Спиридоненко.
Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.
Марго була достатньо п’яна, щоб почати свої чорні жарти:
— Пане... як вас там?
— Василь.
— Пане Василю! А креветочки повинні бути живенькі! Повинні ворушитися! Той зблід.
— Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!
Спиридоненко, затуливши рота долонею, побіг до туалету.
Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні. Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, доїли все. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба навіть досить пікантно.
У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловічок дивної зовнішності:
— Вам потрібен провідник в Обертеницю? — не ворушачи губами, наче самим животом спитав він.
Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.
— Я — провідник, прошпана.
— А без провідника ми не пройдемо?
— Не пройдете.
— Дурниці! Краще сідайте до пива!
Чоловічок сів.
Андибер замовив йому кухля пива і спитав:
— Як тебе звати?
— Ахмет, — не моргнувши оком сказав він.
— Як Ахмет?
— Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.
— Ти з Обертениці?
— Так.
— І все життя там?
— Усе життя.
— А що, у вас там усі такі?
— Які?
— Вузькоокі?
— Всі пастухи.
— Відколи?
— Одвіку.
Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухля пива і пішов геть.
— Чи не нащадок це Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? — пожартувала Марго і розсміялася. Їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп’яніла. — Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.
Леська спершу скривилася, але потім і сама розсміялася. Дурносміх охопив усіх.
* * *
Коли розійшлися спати, Марго опинилася з Андибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Спиридоненком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і почала вмощуватися в ліжко.
— Слухай, Андибере, — спитала вона. — Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?
— Ув’язався.
— А скажи мені, навіщо тобі це?
Андибер мовчав. Він повільно роздягався.
— Кажи, — наполягала Марго.
— Тобі це може не сподобатися.
— Я все одно маю знати.
Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:
— Моя мама — українка — вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим — батька свого я не знав — був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар’єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.
— Господи, — сказала Марго. — Я не хочу цього чути. Терпіти не можу сльозливих історій. Не треба продовжувати...
Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті — вона вважала — вони приносять лише зло. Будь-які стосунки, які починалися в житті Марго надзвичайно романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.
— Ти не пам’ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.
— Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам’ятала.
— Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п’ять років тому.. Невже ти так і не пригадала?
Марго мовчала.
— Пам’ятаєш, як учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. І весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різними дорогоцінними каменями, ти пожартувала: а чи можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: «Моя королево...». Сказав і злякався власних слів.
Марго вперто мовчала. Їй як заціпило.
— Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільше я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. В них проглядало в кращому випадку співчуття, а в основному це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним як з рівнею, брала його за маленьку ручку і погладжуючи її, казала: «Пливіт! Як сплави?» А потім весело щебетала: «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже...».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.