Читати книгу - "Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі"

Де істина, кому вірити — зроджені сумніви збивали Синього з пантелику. А він до цього не звик. Його справжня цінність розкривалася тоді, коли він грав із визначеними людьми за визначеними правилами у визначеному полі.

— Думаю, Чорна знає більше, ніж я, — сказав Синій. — Так мені тоді здавалося. Що є щось, чого вони нам не кажуть. Розумієш, про що я? Дівчата відвертіші між собою в таких справах.

— Чорна зараз у Фінляндії, — сказав Цкуру.

— Знаю. Інколи отримую від неї листівки.

Запала мовчанка. Парк саме перетинала компанія трьох старшокласниць у шкільній формі. Дівчата голосно сміялися, подоли коротких спідниць бадьоро лопотіли, і коли вони проходили повз лавку, то здалися Цкуру та Синьому зовсім дітьми. Білі шкарпетки до чорних черевиків. Дитинячий вираз обличчя. Стало дивно, що й самі вони ще зовсім донедавна були в такому віці.

— Знаєш, Цкуру, ти дуже змінився, — сказав Синій.

— Та ми ж не бачилися шістнадцять років. Усі за такий час змінюються, — відказав Цкуру.

— Я не лише про час. Спершу я зовсім тебе не впізнав. Якщо добре придивитися, то видно, що щось таки залишилося, але... Ти схуд, внутрішньо зміцнів. Підборіддя загострилось, погляд став глибоким і проникливим. Колись ти був круглішим і трохи млявим.

Цкуру хотів розповісти, що це наслідок його піврічних болісних роздумів про смерть і речі, які його руйнували. Хотів розказати, що це той час змінив його душу і тіло так до невпізнання. Але не розповів. Адже він не зможе передати й половини того всього, що пережив. Якщо так, то краще не говорити нічого. Цкуру мовчки чекав, що Синій скаже далі.

— У нашій групі ти відігравав роль красеня, що викликає в людей прихильність. Свіжий і чистий, гарно і ґречно поводився. Умів розмовляти з людьми, не говорив дурниць. Не пив, не курив, не спізнювався. Ти знаєш, що наші матері всі тобою захоплювалися?

— Матері? — здивувався Цкуру. Він майже нічого не пам’ятав про їхніх матерів. — Окрім того, я ніколи не був красенем — ні колись, ні тепер. Пересічна зовнішність без індивідуальних особливостей.

Широкоплечий Синій знову знітився.

— Хай там як, а з-посеред нас саме тебе можна було назвати еталоном чоловічої вроди. Що з того, що моє обличчя має індивідуальні особливості, якщо воно схоже на гориляче? Черюний подібний на класичного мудрагеля в окулярах. Я хочу сказати, що ми доволі уміло взяли на себе отакі різні ролі в групі. Звісно, поки були разом.

— Хочеш сказати, що ми свідомо їх грали?

— Не думаю, що ми їх чітко усвідомлювали. Мабуть, краще сказати, що відчували те, якою позицією наділено кожного з нас, — сказав Синій. — Я — безтурботний спортсмен. Червоний — блискучий інтелектуал, Біла — ніжна лілея. Чорна — іскриста комедіантка. А ти у нас був аристократичним красенем.

Цкуру замислився над цією думкою.

— Я завжди вважав себе порожнім, людиною, якій бракує індивідуальності, барви. Либонь, це була моя роль у групі. Бути порожнім.

Вираз обличчя Синього набув здивування:

— Не розумію. А що це за роль — бути порожнім?

— Порожня посудина. Безбарвне тло. Без видимих вад, але й без очевидних сильних сторін. Чи ж група не потребувала і такої людини?

Синій замахав головою.

— Ні, ніякий ти не порожній. Так не думав ніхто. Не знаю, як це сказати, але ти втишував наші серця.

— Втишував серця? — здивовано перепитав Цкуру. — Як музика в ліфті?

— Ні, не так. Це важко пояснити, але завдяки твоїй присутності ми могли залишатися самими собою. Ти говорив мало, але міцно стояв ногами на землі, і це дарувало всім нам віцчуття тихої стабільності. Наче якір для човна. Я зрозумів це ще краще, коли тебе не стало. Ти всім нам був потрібен. Може, тому ми і розсипалися, коли тебе відкинули.

Цкуру мовчав, бо не знав, що казати.

— Ми були ідеальним поєднанням, хіба ні? Як п’ять пальців однієї руки, — Синій підняв праву руку і розпростав свої грубі пальці. — Я навіть тепер часто так думаю. У групі ми доповнювали одне одного. Урівноважували недоліки, щедро ділилися своїми обдаруваннями. У житті, напевно, такого вже не буде. Воно буває лише раз. Так чомусь мені видається. Я вже маю родину. І я її люблю. Це так. Але навіть до власної сім’ї я не відчуваю таких нічим не заплямованих природних почуттів, як тоді.

Синій зім’яв своїми великими руками спорожнілий пакет, скрутив із нього кульку і якийсь час катуляв у долоні.

— Я тобі вірю, Цкуру, — сказав він. — Ти нічого не зробив Білій. Та воно ж очевидно, якщо добре подумати. Ти не міг такого вчинити.

Цкуру думав, що відповісти, коли телефон Синього знову задзвонив. «Хай живе Лас-Вегас». Синій подивився хто це і сховав телефон до кишені.

— Вибач, мені вже треба повертатися на роботу хвацько торгувати автомобілями. Якшо хочеш, пройдімося до автосалону.

Якийсь час вони ішли мовчки. Тишу порушив Цкуру:

— А чому ти поставив собі, як дзвінок на телефоні «Хай живе Лас-Вегас»?

Синій засміявся:

— Ти дивився той фільм?

— Та колись давно у вечірній програмі. Щоправда, не весь.

— Нуднуватий, еге ж?

Цкуру нейтрально всміхнувся.

— Три роки тому мене запросили до Лас-Вегаса на з’їзд дилерів «Лексуса» у США, як найкращого агента Японії. То була не так робота, як винагорода за мої старання. Удень — зустрічі, а щовечора — азартні ігри й алкоголь. Пісня «Хай живе Лас-Вегас» звучала там на кожному розі. Вона лунала на тлі й тоді, коли я виграв крупну суму в рулетку. Під неї мені щастить.

— Тепер ясно.

— І в торгівлі вона також допомагає. Коли ця мелодія раптом звучить під час перемовин із клієнтом, багато хто зі старщих людей дивується. Такий, мовляв, молодий, а поставив її собі на дзвінок у телефоні. І розмова тепліщає. «Хай живе Лас-Вегас», звісно, не найвідоміща пісня Елвіса. У нього є багато яскравіших хітів. Але ця пісня має несподіванку, чи то пак уміє розтоплювати людські серця. Хочеться усміхатися, коли її чуєщ. Я не знаю чому, але так є. А ти бував уЛас-Вегасі?

— Ні, — відповів Цкуру. —