Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та кажу я тобі, Шевчик, не вірю я у все це. Казки та й годі.
— Та які казки! Мені така людина розказувала, що їй не повірити — гріх!
— А та людина що, сама бачила?
— Ну певне ж, бачила, а як і не бачила, то чула від такої людини, що точно бачила.
— Те!..
Галя тільки докірливо похитала головою і накрилась подушкою.
V
Заходились у гаях соловейки, а молодиці не спиться. Так стало важко в грудях, у голові паморочиться, а тіло ламає, наче від гарячки. Ой-ой йо…
Галя підвелася, обмацала стіни, накинула якийсь кожух і попрямувала на двір.
«Ой матінко, як нудить!»
Хлопці вже спали, але їхній гострий козацький слух не дозволив дівчині пройти між ними непомітно,
— Куди ви, пані?
Той, що розказував казочки, скочив на ноги
— Погано мені, зараз повернусь…
— Я з вами.
— Та будьте, я зараз.
— Але ж отаман не велів.
Галя аж хиталась, так важко було стояти на місці.
Каже роздратовано:
— Ти будеш дивитись, як мене знудить?
Розгублений козак розвів руками і повернувся до своєї лежанки. Галя відійшла недалеко до кущів коло тину, думала — вирве, аж у голові на мить роз’яснилось. Раптом чує позаду себе м’які кроки. Обертається — перед нею високий чолов’яга в якійсь чорній накидці, плащі. Темно надворі, нічого й не розбереш.
— Тут мешкає Безрідний Максим?
— Так, але його зараз нема вдома.
— Нічого страшного, передайте йому, якщо ваша ласка, оце.
Гість протягнув дівчині якусь наче грамоту, згорнену в сувій. Коли Галя брала до рук те послання, її пальці на мить торкнулися до пальців незнайомця і відсмикнулись. «Які холодні», — подумала Галя.
— Доброї вам ночі, — кинув незнайомець і зник за чагарником.
Дівчина хотіла вже піти, але чогось знову повернулася до тину.
— Заждіть, а від кого це?
— Він зрозуміє, — почулося здаля.
Дивно, коня на шляху не було, і незнайомця теж. Тільки підходячи до оселі, Галя почула, наче в небі над нею прошмигнула птаха — сова чи кажан.
— Що воно за звістка? — думала Галя в хаті. І незручно було читати Максимові листи, але цікавість таки переборола дівчину.
— Ну добре!
Запалила свічку. Розгорнула сувій. Ні літер, нічого, тільки на цілий листок посередині червоний знак.
Дивно, що б це значило — Галі знак чомусь видався знайомим, наче вона десь уже з ним зустрічалась.
Погляд дівчини впав на ікону Христа-Спасителя під вишитим рушником. «До чого тут віра»? — промайнула безглузда думка. Тут її увагу привернув різкий запах. Принюхалась. Нахилилась до листка. Пахло кров’ю.
VІ
Сотенне містечко спалили вщент.
Попалили, як нехристі-яничари, і скотину, і людей у хатах, а майно розікрали й пропили.
Чорт забирай, своїх же православних почіпляли на грушах вздовж тинів. Жінок їхніх ґвалтували і стинали їм груди, дітей палили на вогнищах. І то, шановні, як є на сіті Вельзевул, то сидить він, мабуть по глибоких шпаринах і боїться на світ Божий носа висунути через ті звірства.
Та й хто зна, чи світ тепер Божий…
Гетьманські війни, як і будь-які війни, не стіль героїчні та звитяжні, як нам малюють історики. Та й чи варто малювати — могил по Україні повно, іди й читай ті безголосі літописи. Та не було й могил, бо гетьманські полки їх утоптали в землю. Минулі і майбутні.
Я десь чув — китайками накривають, щоб крови не було видно. Та вже вельми просякли тії китайки кров’ю, що й самі їх чим накривати треба, а як і накрив — сморід за версту. Та й прапорів тепер з них робити дзуськи, а так лучче, викинь на смітник, як непотріб, да й буде з нього.
Отакі справи, добродії.
І викидали прапори, і плювали на них бусурмани, глумились із них безчисленні вороги землі вкраїнської, наче та орда глумилась із ікон староруських у монастирях древніх. І було вельми — плач і скрегіт зубів, наче в темряві зовнішній чи в самому в аду для грішних і праведних.
Отак, брати і сестри.
І чули поганську лайку предки наші по селах та хуторах своїх, яко літописець «Повісті времінних літ» крик верблюжий по київських вулицях і майданах чув, і було всього.
Отак, земляки.
Отак, люди.
І рвали прапори з короговками, і плювали, і мочились на них, а потім же ми їм, кривдникам, горла різали за ті прапори, за ті святині й обереги. За культуру і за народ.
А вони нам, а ми їм, а вони нам, а ми їм.
Спаси, Господи, грішну душу мою.
Попирував вельми гетьман наш і тут, і розбив, і розігнав, і розтрощив, і послав до чорта. Лишилося згарище на місці осередку тії сотні.
Влада — страшна річ, особливо коли її немає.
Короговку поміняти легко, душу важче.
Отож боявся Максим Безрідний за свою душу хрещену чи нехрещену, як проїжджав із хлопцями тими місцинами, додому з Полтави прямуючи.
Боявся дуже. Бо ж гляньте — нема вже в того Максима ні короговок, ні стягів, ні віри, ні ікони, ні земляків, ні народу. А душа — вона, може, ще є. Живуча вона, душа.
Кадив дим людською плоттю вздовж дороги і плив, як мана, над ставками з дохлою рибою.
І потягнув дим на Дике Поле.
І став він димом над Диким Полем…
— Мамо! Тату! Де ви?!
Гайвороння над гиблим місцем — ЖАХ!
— Мамо! Тату!
— Що воно, отамане?
— Як дитя кричить. Ану звертай, хлопці!
Де калинові хащі коло ставка невеличкого, там дитя і знайшли.
Дівчинка, рочків семи.
— Дядечки! Дядечки! Нема мами, нема тата, а братики і сестрички — ген-ген!
Малеча киває на захід. Оченята слізьми залиті, і волоссячко розпатлане.
— У вирій! У вирій!
— Іди сюди, дитинко, ми тебе заберемо, а тоді, дивись, мо, кого з твоїх знайдемо!
— Нашо ти звеш, Степане?
Степан кивнув Максиму. Одійшли трохи.
— У нас із Христею все одно дітей нема, заберу собі. Воно ж згине тут.
— Степане, — Максим сердитий, одводить побратима ще далі. — Ти не бачиш чи шо?! Воно звихнулось. Тут і я не поможу нічим.
— Та отамане… — Степан одвернувся, ховаючи очі. — Жалко ж як, отамане…
Витер очі рукою.
— Ну як знаєш, — пробурмотів Максим.
Степан підійшов до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.