Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

— Та чи я знаю той свій рід?

На тому й сходились. Декілька разів якісь посланці від старшини приносили грамоти Максиму. Коли вони виявлялись занадто довгими, хлопець давав їх зачитати дружині, наче заради забавки.

— Ану, серце, прочитай, а то я неук, шось нічого не доберу. Дряпають, як курка лапою. Де вони таких писак понабирали, їй-бо.

Так одного разу Максима вдома не було — подався аж у Полтаву чи хто його зна — казав, у Полтаву.

Був вечір. Галя поралась коло горщиків разом із наймичкою, і їй знову стало зле. Дівчина прилягла на полу коло печі, а наймичка кинулась готувати настій із трав, яку Максим наказував уживати в таких випадках. Галя заснула трохи, потім прокинулась, випила настій і відпустила наймичку. Власне, та була не дуже потрібна — дитинка міцно спала, роботи ніякої не було, а через свою хворобу Галина ніколи особливо не переймалася — «пройде».

На господарстві залишилась тільки вона з дитиною та два Максимові козаки, що той велів їм наглядати за всім. Козаки ті вже повлягались спати, один у сінях, один — під хатою на призьбі, благо ніч була теплою. Лягли-то вони лягли, а хіба ж заснули?

— Розказують таке, — каже один, — ото ніби було це бозна й коли, ще за царя Панька, як земля була тонка, хе-хе, пальцем проткнеш, і вода потече. Ото. Так жив у якомусь там хуторі один старий запорожець із жінкою і трьома синами. Жили вони бідно, вбого, так, що ой леле. Так ото прийшов був час якийсь і зменшилась потроху сім’я — батько став старий, немічний та й вмер урешті. Старший син по його стопах теж пішов на Запорожжя, та десь у тих краях і поклав голову свою. Середущий, скоріше всього, у прийми подався. Ото. Тож залишився сам менший. Прийшов же час і йому оженитись. Мати й каже: «А ти, синку, може б яку дівку посватав — воно б і мені б легше було. Он глянь, за тобою всі дівчата впадають» — «Ех, мамо, не всі-таки…» — «А хто ж?» — «А Люба Іващина», — то сусідка їхня, дочка вельми багатого селянина.»  Та що тобі, синку, до тії Любки, цур їй і пек! А Боже борони, щоб ти її ще до мене привів! Діва Марія й святі угодники — Боже борони!!! Та воно ж противне яке та лукаве… Ото йдемо, було, з Параскою та Горпиною з лану, а вона з дівчатами стоїть сміхом заливається. Ідемо собі й нічого, а як на нас глянуло те бісове дитя, так стара Параска і ок лихій годині посковзнулась та в калюжу і шубовснула. Ой світе мій! — кричить, стогне; зламала ногу й досі онде не ходить. А те сученя як побачило та й сміхом заливається, гучним таким, що й годі. Тьху!» — «Вона гарна, мамо… І так як подивиться, так аж мороз по шкірі!» — «То й що, що гарна, синку! Що, що гарна! Врода, синку, скороминуща, ото незчуєшся бува, пройде літ десять — куди та врода й поділася. Нема вроди, як ото і в мене, одні зморшки та сідий волос. А про погляд ти не зарікайся — бісівський у неї погляд. Нечестивий! Послухай материного совіту, візьми яку тиху, скромну дівчинку й живіть собі. Я не те що словом її не ображу — і не погляну скоса, ось тобі хрест!»

Та не слухав хлопець матері, заглядав усе через тин до тії Люби. «Любо! Любо! Може, тобі помогти що?» Вона гляне лукавенько так та звабливо: «Іди худобі своїй помагай із паші дійти, а мені помічники певне ж кращі за тебе, нещастя, знайдуться. Ха-ха!» Та й шмигнула в хату. Не звертала вона на хлопця уваги, тілько сміялась із нього. А от із худобою справді негаразд було. Не доїться корова і все, мало що друга ялівка, та ж і в ції надою нема ні краплі. «А змій його матері, точно та Параска зі шляху зурочила, стара карга, — скаржилась мати. — От точно пам’ятаю, каже було: ой гарна корівонька, гарна! От тобі й гарна!» Та…То дрібниці — хлопець думав на якусь відьму.

От раз увечері назбирав той хлопець квітів на леваді та й поніс сусідці. Та посміялась із нього і прогнала. То він додому сердитий прийшов, півночі не спав, а тоді чує — рип двері в хліві. «Ага, — думає, — нечиста сила! От і попалась!» За дрючок та й туди. Залітає в хлів, бачить — спиною до нього постать жіноча на стільчику корову їхню доїть. Зовсім, зовсім нага, тільки волосся довге розпатлане плечі й спину покриває. Хлопець дрючком як замахнеться: а на! Аж глип — нема вже нікого в хліві. Тю! — сплюнув парубок і кидонув дрюк у куток. — Чи привиділося спросоння? Ото тільки з хліва виходити, як через щось спіткнувся. Глянув — жаба. «А змій його матері! Тебе не вистачало!» — закричав хлопець, схопив ту ропуху та спересердя як струсоне в повітрі, тільки лапки передні в руці лишились. Кинув ті лапки в кущі й пішов собі спати. На ранок прокинувся від галасу. Бачить із вікна — у сусідів сила-силенна народу на подвір’ї. Жінки голосять, чоловіки лаються. «Тю, — дума, — а може, з Любою що?» Та згадка його з постелі й підняла. Вже він і не сказав би, як через натовп пробирався, чув лише жінки чогось горлають: руки! руки! Які руки? Забіг до світлиці і — ой леле! Люба на постелі півжива, з ліжка кров стікає, а руки у дівчини по самі плечі з м’ясом вирвані…

— Та ти шо?!!

— Так і було. От усе як було, так і розказую — ніколи не брешу, — запевнив козак-оповідач. — Лиш тільки надвечір коло хліва того злополучного у кущах відірвані людські руки і знайшли…

Галі й так зле, а тут іще ті хлопці зі своїми побрехеньками.

— А ви, хлопці, може б голосніше балакали, так я засну швидше.

Надворі затихло, тоді один наче боязко:

— Вибачте, хазяйко, спимо…

Ті козаки завжди кликали Максима отаманом, а Галю хазяйкою чи пані Галиною. Дівчина власне не дуже розбиралась у козацьких чинах, але така шанобливість, погодьтесь, завжди приємна. Мало того, ті хлопці завше звертались на «ви», миттєво виконували будь-яке завдання і за розмовою навіть поштиво хилили голови і опускали долу очі. Галі навіть здавалось, що козаки їх із Максимом трохи бояться. Але були, звичайно,