Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

слабко сподівалися здобути хоч який плацдарм проти Буонапарте), щоб той міг зайнятися магією під началом генералів та адміралів. Тож, з метою оглядин, на Гановер-сквер у спільній сухопутній та військово-морській експедиції було відправлено адмірала Пейкока, червоновидого флотського діда, та капітана Гаркорт-Брюса із двадцятого полку легких драгунів.

Капітан Гаркорт-Брюс був не тільки звитяжним і вродливим рубакою, а ще й романтиком. Повернення магії в Англію пробрало його до кісток. Він читав багато книжок з історії, щоправда цікавішої, і в його думках жило багато стародавніх битв, коли рокованих на смерть англійців уже було долали значно чисельніші французи, аж раптом під звуки дивної, нетутешньої музики на пагорбі об’являвся Король Крук у високім чорнім шоломі з круковим пір’ям, що майоріло на вітрі; на воронім коні він учвал з’їжджав у долину з сотнею лицарів-людей та сотнею лицарів-фейрі позаду і в магічний спосіб розбивав французів ущент.

Ось так уявляв собі магію капітан Гаркорт-Брюс. Ось це він волів би бачити на всіх бойовищах материкової Європи. Тому, побачивши м-ра Норрелла у вітальні на Гановер-сквер, послухавши та побачивши його вередування через чай із надлишком вершків, а потім через чай із браком заварки, він — скажу я вам те, про що ви, напевно, вже самі здогадалися, — трохи розчарувався. Направду, він настільки засмутився усією експедицією, що адміралу Пейкоку, старому широколицьому джентльмену, стало його шкода, і він зважився лиш на стримані глузування та помірні кпини з молодика.

Адмірал Пейкок та капітан Гаркорт-Брюс повернулися до урядовців і повідомили їм, що питання командировки м-ра Норрела хоч куди навіть не стоїть на порядку денному; адмірали та генералітет ніколи не пробачать міністрам, якщо ті зневажать їхньою думкою. Кілька тижнів тієї осені навіть здавалось, що міністри ніколи не прилаштують свого єдиного мага.

11

Брест

листопад 1807 року

Першого тижня листопада французька ескадра готувалася до виходу з порту Брест на західному узбережжі французької Бретані. Кораблі збиралися захоплювати британські судна — у крейсерський похід Біскайською затокою. Ну, як не захоплювати, то принаймні перешкодити їм займатися тим, чим вони займатимуться[73].

Дмухав стійкий береговий бриз. Французькі моряки готувалися швидко й вправно, і кораблі були вже майже готові відчалювати, як несподівано насунули важкі чорні хмари та пішов дощ.

Природно, що в такій важливій гавані, як Брест, знайшлося чимало людей, котрі вивчали вітри й погоду. І перш ніж ескадра підняла вітрила, кілька таких збентежених чоловіків поквапилось на верф, щоб розповісти дуже дивні речі про зливу. Хмари, за їхніми словами, насунулись із півночі, хоча вітер дмухав зі сходу. Це було неможливо, але відбувалося саме так. Не встигли капітани збентежитись, засумніватися чи здивуватися — залежно від своєї вдачі, — як надійшла інша новина.

Брестська гавань має внутрішній і зовнішній рейди, розділені довгим вузьким півостровом. Дощ переходив у зливу, а французькі командири раптом дізналися про появу величезного британського флоту на зовнішньому рейді.

Скільки кораблів? Вивідувачі не знали, але забагато, щоб їх можна було так просто полічити, можливо, сотня. Ніби цей дощ, флот з’явився в чистому морі нізвідки. З яких кораблів складався він? О! Це якнайдивніше! Бо мова йшла винятково про важко озброєні дво- і трипалубні лінійні кораблі.

Новина була приголомшлива. Число й розміри кораблів дивували чи не сильніше від несподіваної їх появи. Британський флот держав Брест у постійній блокаді, але не більше ніж силами двадцяти п’яти кораблів за раз, із яких лиш десять-дванадцять були лінійними, а решта — прудкими невеликими фрегатами, шлюпами й бригами.

Тому французькі капітани не йняли віри розповідям про сотню кораблів, аж поки самі не повеслували або не поскакали до Локриста, або Камаре-Сен-Жульєна, або інших місць, звідки, видряпавшись на високі скелі, можна роздивитися кораблі на власні очі.

Минав день за днем. Небо було кольору свинця, і дощ не вгавав. Британські кораблі вперто трималися місця. Мешканців Бреста пойняв неабиякий страх, що деякі з них могли підійти до міста й розпочати бомбардування. Та британці нічого не робили.

Іще дивніші новини стали надходити з решти портів Французької імперії, з Рошфора, Тулона, Марселя, Ґенуї, Венеції, Вліссінґена, Лор’яна, Антверпена та сотні інших, не таких значних. Їх також блокували британські флоти із сотні чи близько того кораблів. Це було незбагненно. Сукупно їх кількість становила значно більше, ніж британці взагалі мали суден. Стільки військових кораблів не назбирається у цілому білому світі.

Найстаршим офіцером у Бресті в ті дні служив адмірал Демулен. І в нього був слуга, низенький чоловічок, завбільшки з восьмирічного хлопчика, найсмаглявішої людської породи в Європі. Складалося враження, ніби його колись поставили в піч, забули і трохи передержали там. Колір його шкіри нагадував кавове зерно, а на дотик вона скидалася на підсохлий рисовий пудинг. Його чорні й масні кучері нагадували колодочки та пір’я на менш соковитих частинах смаженого курчати. Звали чоловічка Перроке (тобто «папуга»). Адмірал Демулен страшенно пишався своїм Перроке; пишався його комплекцією, його розумом, його спритністю і понад усе — кольором. Адмірал Демулен часто похвалявся, що бачив чорних, які поруч із Перроке здавалися блідими.

І от цей Перроке сидів якось чотири дні поспіль під дощем і розглядав ті кораблі у дальновид. Цівочки дощової води струменіли з його двокутного капелюха дитячого розміру, немовби з двох крихітних ринв. Вода потрапляла в складки його дитячої шинельки, від чого та робилася страшно тяжкою, а вовна, з якої її було зшито, поступово збивалася на фетр. Струмочки стікали по його масній печеній шкірі, та він не звертав на це ані найменшої уваги.

Минуло чотири дні, Перроке зітхнув, скочив на ноги, потягнувся, скинув капелюха, добряче пошкріб потилицю, позіхнув і сказав:

— Що ж, мій адмірале, це найхимерніші кораблі, які мені доводилося бачити. Ніяк я їх не розберу.

— Ти про що, Перроке? — запитав адмірал.

На верхівках скель під Камаре-Сен-Жульєном компанію Перроке склали адмірал Демулен і капітан Жумо, і тепер дощ збігав цівочками вже з їхніх двокутних капелюхів, перетворював на фетр вовну із їхніх шинелей і на пів дюйма заливав воду в їхні чоботи.

— Отже, — пояснював Перроке, — кораблі стоять заякорені, немов у спокійному морі, але ж море не спокійне. Дужий вест мав би їх уже знести онде на ті скелі, але ж не зносить. Чи лавірують кораблі? Ні. Чи зарифлені в них вітрила? Ні. Я вже не злічу, скільки разів змінився вітер, відколи я тут сиджу, та чи зробили екіпажі кораблів хоч щось? Нічого.

Капітан Жумо, який недолюблював Перроке й ревнував