Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

Жовтокрилі піфії 
Співають мені пісню-пророцтво: 
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави 
Слимаків опівнічного марення. 
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію – 
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість. 
І трохи роси надвечір’я (даруйте). 
Еолія – острів, де не було інквізиції, 
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними – 
Слухати й мріяти
Про. І крапка. 
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом – 
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті, 
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.