Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Я, Тетянко. Відчиняй.

Клацнув дверний замок, потім ще один, нарешті на порозі з’явилася Тетяна. Вона була одягнена у спортивні штани та футболку, що надміру обтягувала вже давно не ідеальну фігуру. Та й загалом вигляд жінка мала хворобливий: лице бліде й припухле, під очима темні кола.

— Ти хоч трохи поспала? — запитала баба Ліда, заходячи в дім і роззуваючись.

— Ні.

— Чому? Я ж пішла під ранок із тією умовою, що ти приляжеш.

— Не вийшло в мене, Лідіє Степанівно. — Таня провела гостю до вітальні.

— І не їла, звісно, цілий день. Ось! — Старенька почала виставляти на стіл бокси з різноманітною їжею.

— Що це?

— А хіба не бачиш? Он картопельки тобі натушкувала й котлет насмажила. Поїж, бо ти наче із хреста знята: худюща, бліда. Зара принесу тобі ложку.

— Не варто, Лідіє Степанівно. Усе дуже смачно пахне, але… — Таня замовкла, бо розмовляла з порожнім простором. Баба Ліда вже гриміла посудом на кухні.

Урешті жодні Танині заперечення не подіяли й Лідія Степанівна таки змусила жінку з’їсти одну котлету зі свинини. Доки Таня, повільно пережовуючи їжу, порожнім поглядом споглядала пейзаж за вікном, старенька вирішила трохи прибратися. Склала постіль, позбирала розкиданий одяг та викинула у сміття використані носовички.

«Оце на старості ще так я не повзала», — подумала про себе бабуся, полізши по серветку, що лежала в кутку. Діставши носовичок, Лідія Степанівна хутко, як для старенької жінки, здійнялася на ноги. Але не розрахувала відстані й зачепила ліктем комод. Звідти щось голосно гепнулося на підлогу.

Лідія Степанівна спершу схопилася за плече, радіючи, що гепнулася не тією рукою, яка нещодавно постраждала.

— Усе гаразд? — почула слабке Танине запитання із кухні.

— Так-так, не хвилюйся, — відповіла старенька й підняла предмет, що впав із комода.

То була стара чорно-біла фотографія, закута в рамку зі світлого дерева. Лідія Степанівна відразу впізнала молоду Антоніну Долю. Навіть на фото Антоніна мала суворе обличчя: не було й натяку на усмішку, погляд упевнений і зверхній. Одягнена в класичний костюм партійних працівниць Радянського Союзу. Усе — як мало бути в голови райкому партії. За руку Антоніна тримала маленьку Таню. Дівчинці було роки три-чотири. Неслухняне волосся, хоч і сплетене в тугі коси, усе одно стирчало навсібіч.

Лідія Степанівна завмерла, вглядаючись у фото. Вона згадала день, коли був зроблений цей кадр.

Після того як молода Ліда відбилася від звинувачень у психічному розладі, минуло два місяці. Спершу дівчина була розгублена й налякана, відчувала, що за нею стежать. Із роботи в міській школі її попросили, мотивуючи звільнення тим, що неблагонадійна громадянка не може навчати дітей.

Ліда довго тикалася-микалася, шукаючи роботу, але їй скрізь відмовляли. Єдине, що дівчина змогла знайти, це посада няні в дитсадку якогось райцентру, та й то завдяки тому, що завідувачка того навчального закладу для дошкільнят була хорошою знайомою Лідиних батьків.

Урешті дівчина вирішила вхопитися за цю соломинку та переїхала до Богданівки. Трохи пізніше роздобула кілька збірників із захисту прав людини й громадянина. Ліда знову з головою занурилась у навчання. Вона прагнула будь-що допомагати незаконно засудженим дисидентам вибратися з пекла, через яке їх пропускала радянська влада. А між навчанням і роботою чекала приїзду Марка.

Хлопець хотів приїхати в СРСР, ще коли почув, що Ліду звинуватили в «неблагонадійності», але не зміг, бо його не пропустили через кордон. Та нещодавно Ліда отримала ще одного листа. Марк писав, що спробує проникнути сюди підпільно.

Ліда дуже хвилювалася за нього. З одного боку, вона знала, що зробить із юнаком радянська влада, якщо спіймає, а з другого — не могла дочекатися його приїзду. Прагнула йому особисто повідомити новину. Вона вагітна! Через шість місяців стане мамою, а Марк… Марк стане татусем. Про те, як ростити малюка в залізних лещатах Радянського Союзу і як перебороти ситуацію, коли батько живе в одній країні, а мати в іншій, Ліда намагалася не думати. Вона вирішила розповісти Маркові про свою вагітність, а тоді вже разом вирішувати, що робити далі.

Коли до приїзду коханого лишалося кілька днів, Ліда раптом відчула різкий біль унизу живота. Викликала швидку. Її доставили до районного пологового будинку. А далі все відбувалося дуже швидко.

Дівчина отямилася на лікарняному ліжку й побачила перед собою байдуже обличчя медсестри. Жінка холодно повідомила, що Ліда більше не вагітна.

На крик і сльози дівчини та ж медсестра відповіла, що нічого страшного тут нема, мовляв, молода, ще народиш.

Усі ті кілька днів, що Ліда провела в лікарні, її мучило питання: чому? «Я не пила, не курила, тяжкого не підіймала, я здорова, то чому?» Коли дівчина тремтячим голосом таки озвучила свої запитання лікарю, той тяжко видихнув і співчутливо поглянув на Ліду.

— Я переглядав вашу картку, — врешті мовив він, — нещодавно ви були в… гм… не дуже приємному місці. Вам там вводили якийсь препарат?

— Так, — Ліду наче причавило колодою. Вона навіть перестала тремтіти. — Але ж то було давно, майже два місяці тому…

— Препарат міг негативно вплинути на розвиток плоду,