Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Остап вистріляв на своєму боці усі гарматні заряди і, розгарячілий та невдоволений затишшям, віддалився трохи від обозу, почав дрібну перестрілку, а потім зопалу кинувся і в рукопашний бій. З лютим завзяттям косив він ворожі лави, однак відчаяку швидко взяли в кільце, схопили, і старий Тарас бачив на власні очі, як його зв’язали мотузками і кудись повели. Бажання допомогти і звільнити рідного сина примусило його забути про все на світі. Разом із більшою частиною запорожців він залишив обоз і кинувся у самісіньку гущу ворога, туди, де ще мав бути Остап. Запорожці зовсім погубилися у незліченній масі польського війська. Розпорошені, вони мусили битися кожен окремо проти цілого натовпу, і треба було бачити, як кожен козак блискавицею вивертався на всі боки, вимахуючи і шаблюкою, і рушничним прикладом, і канчуком та києм. Кожен бачив перед собою смерть і тепер тільки намагався якомога дорожче продати своє життя. Бульба, мовби якийсь гігант, вирізнявся у тому хаосі. Він завдавав ворогам дошкульних та лютих ударів і все дужче і дужче паленів од тих, що сипалися на нього. До того ж Бульба так дико і страшно кричав, що голос його, як далеке іржання жеребця, луною розлягався дзвінкими полями. Нарешті удари щабель сипонули на нього так густо, що Бульба впав непритомний. Юрба зім’яла його, коні розтоптали могутнє, покрите порохом тіло. Жоден із запорожців не лишився живий: всі як один полягли на місці, і не було навіть жодного козацького бранця, який би став свідком перемоги, здобутої лядським військом.

VII

— Довго ж я спав! — сказав Бульба, оглядаючи стіни хатини, в якій він лежав, увесь побитий і зранений. — Чи це я спав, чи бачив усе наяву?

— Та трохи навіки не заснув! — одказав Товкач, який сидів поруч, і лице його на якусь хвилю ожило, а відтак знову закам’яніло.

— Добра січа була! Як же це я врятувався? Наче ж опинився під шаблями, а що було далі, то й не згадаю…

— Про те, як порятувався, нема чого розбалакувати. Добре, що так.

Товкач був із того десятка, хто робить свою справу мовчки і не любить про це патякати.

Та навіть з блідого і перев’язаного обличчя Тараса було видно, як він силкується все пригадати.

— А що з моїм сином?.. З Остапом? Він теж поліг з усіма чесною смертю?

Товкач мовчав.

— Чого відмовчуєшся? Стривай, пригадую: я бачив, як йому заломили руки за спину і взяли в полон нечестиві католики… І я не визволив тебе, мій сину, Остапе мій! Таки зрадила сила.

Чоло його збрижилося, і на лице, вкрите рубцями, лягла тяжка зажура.

— Мовчи, пане Тарасе. Від долі не втечеш. Мовчи та кріпися: нам ще більше як сто верстов треба проїхати.

— Навіщо?

— Бо тебе тепер розшукує всяка нечисть. Ти ж не знаєш, що за твою голову обіцяно дві тисячі червінців тому, хто принесе її?

Але Тарас не чув Товкача.

— Сину мій, Остапе рідний! — казав він. — Я не визволив тебе!

І від тяжкої туги Бульба знов поринув у забуття. Товкач цілий день сидів біля нього, а як споночіло, повіз непритомного Тараса далі. Загорнув його у волячу шкуру, поклав у чималий, як ліжко, ящик, примоцував упоперек сідла і помчав на татарському скакуні. Дикі байраки та непрохідні яруги бачили, як поспішав він зі своєю важкою ношею. Товкач боявся гонитви та небажаних зустрічей, і хоча він уже їхав степом, де господарями більше за інших вважалися запорожці, проте тодішні кордони були настільки непевними, що тут хто завгодно міг прогулюватися, як на власній землі. Він не хотів везти Тараса на його хутір, де могла чатувати небезпека, а тому їхав прямо на Запорожжя. Товкач був упевнений, що зустріч із давніми товаришами, добра чарка і нові битви швидко розворушать Тараса і повернуть його до життя.

І він не помилився. Залізна сила взяла гору, хоча Бульбі стукнуло вже шістдесят: через два тижні він уже був на ногах. Але ніщо не могло розворушити його. Видно було, що й хмільні розваги запорожців навіювали йому гіркоту. Бульба ні на хвилину не забував тих часів, — відтоді не минуло й двох місяців! — коли він гуляв зі своїми синами, ще міцними, молодими та дужими, і на його колись незворушному обличчі проступала смертельна туга, він тихо, похнюпивши голову, тільки й повторював: «Сину мій, Остапе рідний…»

Запорожці зібралися в морський похід. Двісті човнів було спущено в Дніпро, і Мала Азія бачила їх, з поголеними головами і довгими оселедцями, бачила, як пройшли вони з вогнем і мечем її квітучими берегами, бачила розкидані ними магометанські чалми, що червоніли, мов квіти, на политих кров’ю полях і плавали біля берегів; вона бачила багато вимазаних дьогтем запорозьких шароварів, м’язистих рук із чорними нагаями. Козаки поїли й витоптали увесь виноград, у мечетях залишили цілі купи кізяків, перськими дорогими шалями підперізували, як очкурами, свої брудні семеряги. Після того ще довго там знаходили запорозькі коротенькі люльки. Козаки весело пливли назад, за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх тих гармат розігнав, як птахів, їхні легкі човни. Третина запорожців потонула в морських глибинах, але всі, хто вцілів, знов зібралися докупи і прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Незрушно сидів він на березі, ворушив губами, промовляючи тихо: «Остапе мій, сину рідний…» Перед ним слалося і виблискувало Чорне море, в далеких очеретах квилила чайка, білий вус його відсвічував сріблом, і сльоза капала одна за одною.

Коли жид Янкель, котрий на той час опинився у місті Умані і займався якимись підрядами та аферами з тамтешніми орендарями, — коли він молився, напнувшись заяложеним саваном, і якраз обернувся, щоб за звичаєм своєї віри востаннє сплюнути, то зненацька угледів Бульбу, який стояв у нього за спиною. Перед жидовими очима відразу замаячіли дві тисячі червінців, обіцяних за Тарасову голову, але він тут-таки й засоромився своєї захланності і намагався притлумити в собі цю споконвічну думку про золото, яка, мов черв’як, роз’їдає жидівське нутро.

— Послухай, Янкелю! — сказав Тарас жидові, котрий, низько вклоняючись гостеві, швиденько