Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Дорога перетворилася на крутий спуск. Ми йшли з особливою обережністю. Попереду вже було видно густо посаджені дерева. Їхні стовбури були вкриті густим мохом. Вітер тихо шепотів крізь гілки, створюючи відчуття, ніби сам ліс дихав.

Позаду красувались верхівки башт міста, де нас підбила Ніка. Вони здавалися далекими і недосяжними. Їхні стрілчасті шпилі ніби торкались неба.

Я намагався не думати про ліс, в якому ми незабаром опинимось. Його таємниці і приховані загрози викликали в мені страх. Аби відволіктися, я тихо запитав у помічника:

——— Ти дізнався щось про гравця?

——— На жаль, ні, — відповів він. — Інформацію в своєму акаунті гравець не оновлював. Жодних посилань на соціальні мережі немає. В чаті інші гравці також його не згадували і ніяк не обговорювали.

Ці слова лише посилили мою невпевненість:

——— Отже, ми і гадки не маємо, що відбувається в його реальності…

Зрозумівши, що ми вже входимо в ліс, я зупинився. Тіло наче закамʼяніло, немов хтось раптово вилив на мене крижану воду. Я не міг поворухнутись. Всередині мене охопила паніка, що наростала. На чолі зʼявився холодний піт. Здавалося, що навколишні звуки почали всі зникати...

——— З вами все гаразд, господарю? — підбіг до мене Скай.

Його голос був сповнений турботи. Очі блищали від хвилювання. А я навіть не знав, що йому відповісти. Слова застрягли у горлі, як колючки. 

Він знову взяв мене на руки і поніс через ліс. Я відчув, як його міцні руки підтримували мене, надаючи відчуття безпеки. Але водночас усередині мене наростало дивне занепокоєння. 

Довкола нас панувала глибока тиша, що переривалася лише шурхотом листя під ногами вовків та моїм нерівним диханням.

——— Чому цей ліс так лякає мене? — по моїм щокам раптом потекли сльози.

Я не міг зрозуміти, чому моє тіло так реагувало. Це було дивне почуття, наче щось глибоко в мені розкривалося, і сльози текли без моєї згоди. Моє тіло наче пам’ятало щось, чого не пам’ятав я, і ця думка лякала мене ще більше.

——— Нічого дивного, господарю, — зітхнув Скай і свиснув вовкам, щоб ті йшли поруч біля нього. — Це ж саме тут ми бились з вурдалаками. Памʼятаєте, в той день ви вперше призвали песиголовця?

 Та я не памʼятав цього. Справді, в той час я, ймовірно, ще не усвідомлював себе, як особистість, і просто виконував те, що хотів від мене гравець. Але моє тіло чомусь пам’ятало ту битву. Що це? Мʼязова памʼять чи щось інше? Чому я взагалі почав щось розуміти? 

——— Вчора мене оглядав якийсь механічний дивак, — згадав я, намагаючись скласти всі частини пазла докупи.

——— Знаю, — відповів тихо помічник, — гравець запросив повну перевірку. В тому числі і перевірку свого персонажу.

——— Під час тієї перевірки сказали, що в мене немає ніяких відхилень. Але ти чомусь не зумів зробити мені екстрену еволюцію, як зробив вовкулаці. Сам гравець кудись зник. Ніка лютує і звинувачує мене в тому, що я вкрав у Богдана персонажа, хоча я і є його персонажем. 

——— До чого ви ведете?

——— Скажи, помічнику, ти точно нічого не знаєш стосовно того, що відбувається? Бо в мене чомусь таке відчуття, що ти знову щось приховуєш від мене, як це вже було з ресурсами або з петами.

Помічник нічого не відповів, і в голові закралась думка: він таки щось знає. Тиша, що настала після мого запитання, була важчою за будь-які слова. Вона ніби давила на мене, наповнюючи розум дедалі глибшим підозрінням. Але саме зараз я навряд чи отримаю відповідь… Тільки відчай почав змішуватися з люттю. Я стримувався, бо розумів, що це нічого не змінить.

——— Постав мене на землю, — наказав я голосно Скаю.

Він так і зробив, обережно опустивши мене на землю, наче боявся нашкодити мені. Тоді я підійшов до одного з дерев і почав його оглядати. Важко пояснити, чому, але воно здалося мені дивним. 

Дерево стояло велично і мовчазно, ніби спостерігало за нами. Його кора була вкрита густим мохом, а гілки звисали важкими зеленими пасмами. Я лагідно провів рукою по кроні, відчуваючи, як кожен листочок ніби передавав мені історію цього лісу. Листя тихо шурхотіло під моїми пальцями, створюючи враження, ніби дерево хотіло поділитися чимось зі мною. Що воно бачило? Що могло чути? Свідком яких подій воно було? 

Я заплющив очі, намагаючись зосередитись. В голові наче почали зʼявлятись якісь розмиті картинки. На деяких з них був я: десь ще зовсім малий, десь вже старше… Але це точно був я! 

Ще раз провів рукою по кроні дерева, коли раптом почув крик Ская:

——— Ні, обережно!

Тільки-но я встиг обернутися, як повз мене пролетіло щось металеве, розрізаючи повітря характерним свистом. Холодний вітер, здавалося, пронизав мене до кісток. Відчуття небезпеки зростало з кожною секундою. Здавалося, ніби час сповільнився,а звуки лісу навколо приглушилися.

Потім я побачив того самого здоровеня, якого переміг нещодавно на PVP. Його постать наче стала ще більшою та грізнішою. Очі так і світилися люттю і ненавистю. Кожен його рух видавався загрозливим, ніби він був готовий змести все на своєму шляху.

Біля нього стояв Скай у подобі вовка, вчепившись зубами в його руку. Його зуби впивалися в шкіру противника, а з пащі вовка струменіла кров. Навколо них почали збиратися інші вовки, оточуючи їх, немов зграя вірних охоронців, готових кинутися в бій заради свого ватажка. В їхніх очах був видимий блиск дикої люті.

В другій руці здорованя виник меч, і він замахнувся на Ская. Я відчув, як холодний піт виступив на чолі, і, не гаючи часу, вистрелив в його руку із самопалу. Меч випав з його пальців і впав на землю, голосно дзенькнувши об каміння. Цей звук миттєво пронісся крізь тишу, що панувала навколо. Здавалося, що сама земля здригнулася від цього удару.

——— Відступай! — наказав я Скаю, намагаючись стримати тремтіння в голосі. 

Він підійшов ближче до мене, змахнувши хвостом, ніби запитував, чи все гаразд. Я продовжував тримати приціл на гравця, намагаючись зрозуміти його наступний хід. Ситуація ставала все більш напруженою, і я відчував, як серце нервово калатало в грудях, немов намагалося вирватися назовні.