Читати книгу - "Посуха"

— Оце точно допомогло б.

— Змушений розчарувати, приятелю, — Макмердо вишкірив жовті зуби.

— Джеймі Салліван казав, що напередодні вбивства був тут з Люком, — мовив Фок. — Домовлялися стріляти кролів.

— Здається, так і було.

— А Дау також був?

— Так, звісно. Він тут майже щовечора, ось чому так не любить, коли йому забороняють доступ. Хоча насправді це й не працює. Тільки дратує його, не більше. Мені занадто важко втілити заборону в життя, й він це знає. Щоразу як я намагаюся, він зі своїми тупими приятелями влаштовується на ґанку з горою бляшанок. Мені від того — самі проблеми без жодної компенсації. Хай там як, — похитав головою Макмердо, — ось відповідь на ваше питання: того вечора, коли Люк тут був востаннє, Грант Дау також був. Разом з майже цілим містечком, не забувайте. По телебаченню передавали крикет, тож тут зібралося море людей.

— Ви не бачили, щоб вони з Люком розмовляли? Вони взагалі контактували? Може, один чіплявся до другого?

— Не пригадую такого. Але ж я казав: тут було завізно. Я з ніг збився.

Макмердо хвильку поміркував, допиваючи останній ковток пива і притлумлюючи відрижку.

— Але з цими двома важко сказати напевно. Неможливо було вгадати, що трапиться в той чи той вечір. Я знаю, що ви з Люком дружили, а Дау — козел, але багато в чому вони дуже схожі. Обидва зухвалі, завжди в центрі уваги, обидва з характером. Як два боки однієї монети, знаєте?

Фок кивнув. Він знав. Макмердо забрав порожні склянки, і Фок зрозумів натяк. Зіскочивши з дзиґлика, він попрощався, а бармен вимкнув світло, зануривши перший поверх у темряву. Поки Фок хиткою ходою дибав нагору, мобільний засвітився: хтось залишив йому повідомлення на автовідповідачі. Але тільки замкнувшись у номері та влігшись у ліжко, Фок неслухняними пальцями почав тиснути на кнопки. Він заплющив очі, і з мікрофона полинув знайомий голос.

«Аароне, візьми трубку, ну ж бо! — почулися у вусі квапливі слова Джері Гедлера. — Слухай, я багато думав про той день, коли померла Еллі… — (Довга пауза). — Якщо зможеш, приїзди завтра на ферму. Тобі дещо варто знати».

Фок розплющив очі.

Розділ вісімнадцятий

Коли Фок під’їхав, ферма Гедлерів мала зовсім інший вигляд. З дверей зняли подерту жовту стрічку, яка позначала місце злочину. Обабіч ґанку всі вікна були прочинені, фіранки розсунуті, а жалюзі підняті.

Коли Фок вийшов з машини, ранкове сонце вже добряче припікало. Взявши під пахву коробку зі шкільними речами Карен і Біллі, він рушив доріжкою. Двері в будинок були відчинені. Запах хлорки всередині трішки вивітрився.

У великій спальні плакала Барб. Вона сиділа на краю полуторного ліжка Люка й Карен, висипавши на світло-зелену перину вміст шухлядки. Серед скручених шкарпеток і пом’ятих боксерок траплялися випадкові монети й ковпачки від ручок. Сльози крапали зі щік Барб на аркуш кольорового паперу в неї на колінах.

Коли Фок обережно постукав, вона здригнулася, і він, підійшовши, побачив, що вона тримає саморобну вітальну листівку до Дня батька. Витерши рукавом обличчя, вона показала листівку Фокові.

— Від гарного прибирання жодна таємниця не сховається, еге ж? Виявляється, Біллі писав з помилками, як і його батько.

Вона силувано засміялася, але голос тріснув. Фок, сідаючи поряд і пригортаючи її рукою, відчув, як здригаються її плечі. У відчинені вікна влітало розжарене повітря, й у кімнаті стояла задуха. Фок нічого не казав. Те, що зараз вивітрюється з будинку через ці вікна, набагато важливіше за все, що може через них влетіти.

— Джері просив мене заїхати, — заговорив Фок, коли схлипування Барб притихло. Вона шморгнула носом.

— Так, любий. Він казав. Здається, він розгрібає велику клуню.

— А він не говорив, про що йдеться? — поцікавився Фок, питаючи себе, чи Джері взагалі збирається розповісти все дружині. Барб похитала головою.

— Ні. Може, хоче віддати тобі щось із Люкових речей. Я не знаю. Це взагалі була його ідея — влаштувати тут прибирання. Він сказав, що час уже зважитися на це.

Останнє речення було вже ледве чути: Барб узяла пару Люкових шкарпеток — і залилася сльозами.

— Я шукала щось таке, що може сподобатися Шарлотті. Вона постійно плаче, — голос Барб крізь тканину звучав глухо. — Хай що ми робимо, їй не допомагає. Ми лишили її з нянькою, але Джері казав, що треба було взяти її з собою. Може, серед знайомих речей вона б заспокоїлася. А я йому сказала, що в житті цього не дозволю. Нізащо не приведу її в цей будинок після того, що тут сталося.

Фок погладив Барб по спині. Поки вона плакала, він роздивлявся кімнату. Якщо не зважати на шар пилу, тут було охайно й чисто. Карен старалася боротися з безладом, але всюди було достатнього особистих дрібничок, які робили спальню затишною.

Дитячі світлини в рамочках стояли на добротному комоді, який, проте, змінив уже не одні руки. Всі гроші явно витрачалися на ремонт дитячих кімнат. У прочинені дверцята шафи Фок побачив ряди одягу на пластикових вішаках. Ліворуч висіли жіночі приталені блузки, поряд — сорочки й робочі штани, серед яких подекуди траплялися літні сукні. Люкові джинси й футболки не так продумано тіснилися праворуч.

На ліжку, схоже, постійно спали з обох боків. На тумбочці з боку Карен стояли іграшковий робот і тюбик нічного крему, лежали на стосі книжок окуляри до читання. На Люковому боці в розетку був увіткнутий зарядний пристрій для мобільного, а поряд стояла брудна кавова чашка, розмальована вручну, з написом «Татко» тоненькими кривульками. Подушки досі були прим’яті. Хай чим Люк займався декілька днів перед смертю, а на канапі він не спав. Ця спальня точно для двох.

Фокові пригадалася власна спальня. Останнім часом він переважно спить посередині ліжка. Покривало таке саме темно-синє, як було в нього і в підлітковому віці. Ті люди, які бачили це покривало за останні кілька років, не зближувалися з Фоком настільки, щоб запропонувати змінити колір на якийсь нейтральний, без прив’язки до статі. Прибиральникам, які приходили двічі на місяць, практично не було чого робити. Фок не накопичував речей, не зберігав сентиментальних дрібничок і задовольнявся тими меблями, які лишилися йому три роки тому, коли його двомісна квартира стала домівкою для нього одного.

«Ти — як згорнута книжка», — повторила вона востаннє, перш ніж піти. За ті два роки, що вони були разом, вона казала це неодноразово. Спершу це звучало заінтриговано, потім стурбовано, а зрештою звинувачувально. Чому він не може