Читати книгу - "Загублений світ"

як правильно поводитися з людьми. Звичайно, через те, що ще був молодий. І тому, що чорний. І через те, що він той, кого інші називають розумакою. Він відчував, що постійно намагається зробити все, щоб його приймали за свого, злитися з іншими. Але не міг. Він не був білим, великим, крутим у спорті і дурнуватим. На більшості занять у школі Арбі було настільки нудно, що він ледь не засинав там. Іноді це дратувало його вчителів, але що він міг зробити? Школа була для нього наче відео, що прокручується на наднизькій швидкості. Ти можеш глянути на нього раз за годину і нічого не пропустиш. А коли він був у компанії інших дітей, як можна було від нього очікувати, що його цікавитимуть серіали на кшталт «Район Мелроуз» або «Сан-Франциско Форті Найнерс», або нова реклама Шакіла О’Ніла? Він ніяк не міг цього робити. Для нього це було нецікаво.

Але Арбі вже давно зрозумів, що це, так би мовити, непопулярно. Краще було стулити пельку, бо ніхто крім Келлі його не розумів. Вона, здається, розуміла все, про що він говорив.

І доктор Левін. Принаймні, у школі з’явилася поглиблена програма, яка хоч якось цікавила Арбі. Не дуже цікаво, звісно, але краще, ніж інші уроки. І коли доктор Левін вирішив викладати у класі, Арбі вперше в своєму житті відчув задоволення від школи. Насправді…

— То це Сорна, га? — сказала Келлі, дивлячись на джунглі за вікном.

— Ага, — сказав Арбі.— Я думаю, що так.

— Слухай, а коли вони зупинялися раніше, — сказала Келлі,— ти не чув, про що вони говорили?

— Не дуже. Через оббивку.

— І я теж, — сказала Келлі.— Але було схоже, що вони через щось хвилюються.

— Ага.

— Здається, вони про динозаврів говорили, — продовжувала Келлі.— Ти щось таке чув?

Арбі засміявся, похитавши головою.

— Ні, Кел, — відповів він.

— Бо я думала, що говорили.

— Та ну, Кел.

— Я подумала, що Торн сказав «трицератопс».

— Кел, — мовив хлопець, — динозаври вимерли 65 мільйонів років тому.

— Я знаю…

Він махнув рукою в бік вікна:

— Бачиш там якихось динозаврів?

Келлі не відповіла. Вона перейшла на інший бік трейлера, визирнула у протилежне вікно і побачила, як Торн, Малкольм і Едді зникли в якійсь будівлі.

— Вони дуже розсердяться, коли нас знайдуть, — зауважив Арбі.— Як ти думаєш, що нам краще сказати?

— Ми можемо з’явитися зненацька.

— Вони здуріють, — сказав він.

— Та ну? І що вони можуть нам зробити? — хихотнула Келлі.

— Можливо, назад відправлять.

— Як? Це неможливо.

— Так. Я здогадуюся. — Арбі недбало знизав плечима. Насправді цей варіант розвитку подій турбував його більше, ніж він хотів би визнати. Це була ідея Келлі. Арбі ніколи не любив порушувати правила або влазити у якісь неприємності. Щоразу, коли він отримував навіть м’яке зауваження від учителя, він червонів і його кидало в піт. А за останні дванадцять годин від достатньо подумав про те, як відреагують на них Торн та інші.

— Послухай, — сказала Келлі.— Ми тут, щоб допомогти знайти нашого друга доктора Левіна, от і все. Ми вже допомогли доктору Торну.

— Так.

— І ми знову зможемо їм допомогти.

— Можливо…

— Їм потрібна наша допомога.

— Можливо, — відповів Арбі. Це для нього звучало непереконливо.

Келлі сказала:

— Цікаво, що в них тут є поїсти? — Вона відчинила холодильник. — Ти голодний?

— Ще б пак, — відповів Арбі, раптом відчувши, що й справді зголоднів.

— То що ти будеш?

— А що там є? — Він сидів на м’якій сірій канапі, розминаючись, і дивився, як Келлі риється у холодильнику.

— Підійди й глянь, — сказала вона сердито. — Я тобі не прислуга.

— Добре, добре, заспокойся.

— Ти все чекаєш, щоб тебе обслуговували, — пробурчала дівчинка.

— Ні,— він швидко піднявся з канапи.

— Паршивець ти, Арбі.

— Агов, — сказав він, — в чому справа? Заспокойся. Ти через щось нервуєш?

— Ні,— відповіла вона. Вона витягла запакований сандвіч із холодильника. Ставши поруч із нею, хлопчина якийсь час дивився всередину, а потім схопив перший бутерброд, що трапився йому на очі.

— Ти ж це не їстимеш.

— Їстиму.

— Це салат з тунця.

Арбі ненавидів салат з тунця. Він швидко поклав бутерброд назад, подивився навколо.

— Он з індичкою зліва, — сказала вона. — У булочці.

Він дістав бутерброд з індичкою.

— Дякую.

— Нема за що. — Сидячи на дивані, вона відкрила свій бутерброд і жадібно вп’ялася у нього зубами.

— Слухай, завдяки мені ми ж принаймні сюди дісталися, — мовив хлопець, акуратно розгортаючи свій. Він обережно склав пластикову обгортку і відсунув її вбік.

— Авжеж. Ти це зробив, визнаю. Ти свою частину роботи виконав добре.

Арбі їв свій бутерброд. Він подумав, що нічого в житті ще так йому не смакувало. Це було навіть краще, ніж сандвічі з індичкою, що їх робила його мама.

Від думки про маму йому стало боляче. Його мати була гінекологом і дуже гарною жінкою. У неї було насичене життя, вона нечасто бувала вдома, але завжди, коли він її бачив, вона здавалася такою спокійною. І Арбі теж ставало спокійно поряд із нею. Між ними двома були особливі стосунки. Незважаючи навіть на те, що останнім часом їй іноді ставало незручно від того, скільки він знав. Одного разу вночі він зайшов до її кабінету; вона перечитувала якісь журнальні статті про рівень прогестерону та фолікулостимулюючого гормону. Він подивився через плече на колонки цифр і запропонував їй спробувати розв’язати нелінійне рівняння, щоб проаналізувати дані. Вона кинула на нього кумедний погляд, якийсь відчужений і далекий, і у цю мить він відчув…

— Я візьму ще, — мовила Келлі, повертаючись від холодильника. В кожній руці в неї було по сандвічу.

— Думаєш, там достатньо?

— Яка різниця? Я зголодніла, — сказала вона, розриваючи упаковку першого сандвіча.

— Можливо, нам не варто їсти…

— Арбі, якщо ти й далі так перейматимешся, то краще б нам було вже лишитися вдома.

Він був переконаний, що має рацію і здивувався, раптом побачивши, що якимось чином вже доїдає свій бутерброд. Тож він узяв інший, який йому дала Келлі.

Келлі їла і дивилася у вікно.

— Цікаво, що це за будівля, куди вони зайшли? Схоже, що вона покинута.

— Ага. І давно.

— Нащо комусь будувати такий великий будинок на якомусь закинутому острові у Коста-Риці? — спитала вона.

— Може, вони робили щось таємне.

— Або небезпечне, — додала вона.

— Так. Або це. — Думка про небезпеку і приємно хвилювала, і нервувала водночас. Хлопець знову відчув себе далеко від дому.

— Цікаво, що ж вони робили? — все ще жуючи, Келлі встала з канапи і підійшла до вікна. — Так, це велике місце. Ха, — сказала вона. — Це