Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Бідний хлопчина, — сказав капітан Скотт у паузі між ударами льодоруба — вони з Боверсом не надто просувалися, — уже майже доходить свого кінця, я так відчуваю.

— Капітане, ви там швидше.

— Бадьоро, парубки, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

— Ми в руках Божих, і якщо Він не втрутиться, нам кінець, — понуро мовив доктор Вілсон. На скронях у нього перлинами проступив піт, а на лінзах невеликих старомодних окулярів білими колами відблискувало світло рампи. — Об’єднаймо всі свої долоні в молитвах «Отче наш» і «Символ віри».

Здавалося, не всі знали слова «Отче наш». Дехто з пінгвінів співав «Дейзі, Дейзі, відповідь дай же, ну»39; а інші, приклавши плавники до сердець, декламували Присягу вірності прапору40, коли на сцені — головою вперед, підвішений за кісточки на закрученому ланцюгу — виник чоловік у гамівній сорочці, кайданках і нічній сукні. Публіка притихла, коли — викручуючись, борюкаючись, розчервонівшись — він вислизнув з гамівної сорочки і скинув її через голову. Зубами він узявся знімати пута; уже за кілька секунд вони торохнули на долівку, і тоді — легко зігнувшись і звільнивши ноги — він зіскочив з ланцюга, підвішеного на висоті трьох метрів над підлогою, і приземлився, звівши руки догори, з гімнастичною грацією, скидаючи циліндр, який з’явився наче нізвідки. З капелюха залопотіла зграйка рожевих голубів, які, на потіху публіці, зашугали по залу.

— Боюся, джентльмени, що традиційні методи тут не спрацюють, — звернувся новоприбулий до шокованих дослідників, закасуючи рукави вечірнього пальта і спиняючись лише на мить, щоб блискуче всміхнутися назустріч вибуховому спалаху фотоапарата. — Я два рази ледве не сконав у спробах виконати цей трюк — уперше в «Цирку Бекетова» в Копенгагені, а вдруге в театрі «Аполло» в Нюрнбергу. — Просто з повітря він матеріалізував інкрустовану коштовностями паяльну лампу, яка випустила блакитне полум’я на метр уперед, а за нею пістоль, яким із гучним тріском і димком вистрелив у повітря. — Асистенти, будь ласка!

П’ятеро азіатів у багрових мантіях і традиційних шапочках-ґуапімао з довгими чорними хвостами на спині вибігли з пожежними сокирами й слюсарними ножівками.

Гудіні кинув пістолет у натовп — і той, на радість пінгвінам, у повітрі трансформувався у верткого лосося, а тоді приземлився десь серед публіки — і вихопив у капітана Скотта киркомотику. Лівицею він високо замахнувся нею, поки у правиці горіла паяльна лампа.

— Хочу нагадати аудиторії, — вигукнув він, — що наш суб’єкт не мав доступу до життєво необхідного оксигену протягом чотирьох тисяч шестисот шістдесяти п’яти днів дванадцяти годин двадцяти семи хвилин і тридцяти дев’яти секунд, а на спробу порятунку таких масштабів на сцені Північної Америки не замірялися ще ніколи. — Він перекинув киркомотику капітанові Скотту і, потягнувшись погладити рудого кота, що всівся йому на плече, махнув головою в бік пінгвіна-диригента. — Маестро, якщо ваша ласка.

Азіати — під радісним керівництвом Боверса, який роздягнувся до тільника й працював пліч-о-пліч із ними — сікли льодяну брилу в такт музиці. Гудіні феєрично випереджав їх із паяльною лампою. По сцені розходилася широка калюжа: пінгвіни-музиканти з превеликим задоволенням утішено дриґалися під краплями крижаної води, що ляпотіли в оркестрову яму. Капітан Скотт, на сцені ліворуч, робив усе можливе, щоб утримати тягового собаку Османа, — який звірів, запримітивши кота Гудіні, — і сердито гукав за лаштунки, щоб Мірз прийшов йому на допомогу.

Таємнича постать у спузиреній брилі льоду вже залишалася за якихось п’ятнадцять сантиметрів від паяльної лампи й ножівок китайців.

— Відвага, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

Інший ведмідь зірвався на ноги. У лапі, що була схожа на дебелу бейсбольну рукавичку, він тримав трепетливого голуба, а тоді відгриз йому голову й виплюнув її кривавим кавалком.

Гаррієт не до кінця розуміла, що відбувається на сцені, хоч усе й здавалося вкрай важливим. Умираючи від нетерплячки, вона навшпиньки витягнула шию, але пінгвіни — які тупцяли й белькотіли, стоячи на плечах одне одного, — були вищі за неї. Декілька вихилилися зі своїх місць і подибали до сцени, похилившись уперед, пригнувшись і розгойдуючись, дзьобами до стелі, а споло­тнілі очі в них посхиблювалися від тривоги. Коли Гаррієт стала пробиватися крізь їхній натовп, хтось міцно штурхнув її ззаду, і дівчинка поточилася й набрала повний рот жирного пінгвінячого пір’я.

Зненацька Гудіні тріумфально вигукнув.

— Леді й джентльмени! — закричав він. — Ми його дістали!

Натовп з’юрмився під сценою. У загальній веремії Гаррієт угледіла білі вибухи старомодного фотоапарата Понтінга, а тоді в залу ввірвалася банда копів з наручниками, кийками й службовими револьверами напоготові.

— Панове поліціянти, сюди! — запросив Гудіні й ступив уперед, елегантно змахнувши рукою.

Неочікувано всі голови плавно метнулися на Гаррієт. Запала страхітлива тиша, яку переривало лише цок-цок-цокання талого льоду, що скрапував в оркестрову яму. Усі дивилися на неї: капітан Скотт, дрібний переляканий Боверс, Гудіні, опустивши чорні брови над знадливим поглядом. Пінгвіни некліпним лівим профілем усі водночас нахилилися до неї, свердлячи Гаррієт кожен жовтим вибалушеним оком.

Хтось намагався їй щось передати.

— Залежить від тебе, золотко…

Гаррієт зірвалася й рівно сіла на дивані внизу.

— Отже, Гаррієт, — бадьоро заговорила Еді, коли дівчинка, запізнившись, з’явилася біля задніх дверей на сніданок. — І де ти була? Вчора в церкві ми тебе не бачили.

Вона розв’язала фартух, не беручи до уваги мовчання онуки й навіть побгану сукенку в маргаритки. Еді була в незвичному, напрочуд окриленому настрої, уся вичепурена, в насичено-синьому літньому костюмі та підхожих «глядацьких» туфлях-човниках41.

— Я вже хотіла виходити без тебе, — сказала вона й сіла перед своїми грінками з кавою. — А Еллісон іде? У мене зустріч.

— Яка зустріч?

— У церкві. Ми з твоїми