Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гаррієт сіла на диван і глибоко вдихнула, одночасно клацнувши пристроєм. Гудіні навчився затамовувати подих на кілька хвилин: ця хитрість уможливила багато його головних фокусів. Тепер вона перевірить, на скільки сама зможе затамовувати подих, не втрачаючи свідомість.

Десять. Двадцять секунд. Тридцять. Вона стала помічати, як кров дедалі сильніше гупає в скронях.

Тридцять п’ять. Сорок. Очі в Гаррієт заплили сльозами, серцебиття пульсувало в очних яблуках. На сорок п’ятій секунді у грудях затріпотів спазм, і вона була змушена долонею затиснути ніс і прикрити рот.

П’ятдесят вісім. П’ятдесят дев’ять. Очі сльозилися, вона не могла всидіти на місці, підвелася й узялася крокувати невеликим шаленим колом навкруг дивана, вільною рукою розмахуючи в повітрі, а очима відчайдушно плигаючи від об’єкта до об’єкта, — стола, дверей, клишавого недільного взуття на голубино-сірому килимі — поки кімната вистрибувала в такт громовому серцебиттю, а стіна з газет гомоніла, ніби попередньо тремтячи в очікуванні землетрусу.

Шістдесят секунд. Шістдесят п’ять. Трояндово-рожеві смужки на шторах потемніли до кривавого багрянцю, а світло з лампи розснувалося довгими райдужними мацаками, що припливали й відпливали, ніби на якихось невидимих хвилях, а тоді й самі також почали темніти, чорніти навколо пульсівних країв, хоч осердя продовжували палахкотіти білим, і тут звідкись почулося дзижчання оси, звідкись біля вуха, хоч, може, й не було його, може, воно долинало звідкись ізсередини; кімната вихорилася, аж раптом Гаррієт уже не змогла затискати ніс, рука трусилася й не корилася наказам, і зрештою довго й зболено захрипівши, Гаррієт повалилася навзнак на диван, під зливою з іскор, хоч і встигла великим пальцем зупинити секундомір.

Вона довгий час так і лежала, віддихуючись, а зі стелі м’яко опадали фосфоресцентні вогники гірлянд.

В основі черепа гатив скляний молоток, розносячи кришталевий передзвін. Думки розкручувалися й скручувалися хитромуд­рим плетивом кольору золоченої бронзи, яке витонченими узорами плавало в неї навколо голови.

Коли іскри сповільнили падіння і вона зрештою спромоглася сісти, — крізь запаморочення хапаючись за спинку дивана, — Гаррієт глянула на секундомір. Одна хвилина й шістнадцять секунд.

Це був довгий відтинок, довший, ніж вона очікувала на перший раз, але Гаррієт почувалася вкрай чудернацьки. Очі боліли, а весь уміст голови наче зіштовхнули й зіжмакали докупи, що аж слух перемішався з зором, а зір зі смаком, і думки в цій веремії попереплутувалися, наче деталі пазла, тож Гаррієт не могла визначити, куди яку ставити.

Вона спробувала встати. За відчуттями ніби в каное підводилася. Гаррієт знову присіла. Відлуння, чорні дзвони.

Що ж: ніхто не казав, що буде легко. Якби навчитися затримувати подих на три хвилини було легко, усі б на світі так робили, а не лише Гудіні.

Три хвилини вона нерухомо просиділа, глибоко дихаючи, як навчали на уроках плавання, а коли відчула себе вже більше собою, то знову набрала повітря й натисла кнопку на секундомірі.

Цього разу Гаррієт налаштувалася не дивитися, як збігають секунди, а зосередитися на чомусь іншому. Коли дивишся на цифри, то тільки гірше.

Їй ставало дедалі неприємніше, серце калатало сильніше, а по скальпу крижаними хвилями швидко тарабанили іскристі поколювання, наче краплі дощу. Очі палали. Вона їх заплющила. Крізь пульсівну червону темряву цідило ефектним дощем із приску. Могутня течія грюкала по хитких каменях річкового дна чорною обплетеною ланцюгами скринею, гуп-гуп, гуп-гуп, — усередині щось важке й м’яке, тіло, — і долоня злетіла, щоб затиснути ніс, наче від смороду, але валізу й далі котило по моховитих каменях, а десь там, у позолоченому театрі, що горів світлом канделябрів, заграв оркестр, і високо понад скрипками Гаррієт почула чисте сопрано Еді: «Багато сміливих сердець поснули в глибині. Стережись, моряче, бережись»37.

Ні, то була не Еді, то був тенор: із чорним набріоліненим волоссям і притиснутою до грудей піджака долонею в рукавичці, тенор, напудроване обличчя якого під софітами світилося крейдяно-білим, а очі й губи були темні, наче в актора німого кіно. Він стояв перед отороченими оксамитовими завісами, які повільно розходилися — під жебоніння оплесків — і відкривали по центру сцени гігантський куб льоду, усередині якого вмерзла скоцюрблена постать.

Охання. Розігрітий оркестр, що складався здебільшого з пінгвінів, ушкварив музику. Галерею заповнювали метушливі полярні ведмеді, деякі в шапках Санта Клауса. Вони запізнилися й сперечаються через місця. Поміж них сидить місіс Ґодфрі зі скляними очима та їсть морозиво з тарілочки в арлекінські ромби.

Зненацька світло потьмяніло. Тенор вклонився й вийшов за лаштунки. Один полярний ведмідь витягнув шию з балкона і — підкидаючи свій капелюх Санти високо в повітря — заревів:

— Тричі ура для капітана Скотта!

Зчинилася оглушлива катавасія, коли на сцену, струшуючи з одягу сніг, вийшов блакитноокий Скотт з обледенілим і шкарубким від ворвані хутром і підняв долоню в рукавиці в бік аудиторії. Позаду нього дрібний Боверс, стоячи на лижах, видав низький таємничий свист, примружуючись на вогні рампи й рукою за­туляючи обпалене сонцем обличчя. Лікар Вілсон — без шапки й рукавиць, з льодяними «кішками» на черевиках — поквапився повз них на сцену, лишаючи по собі стежку зі сніжних слідів, які під сценічними прожекторами миттєво розтанули на калюжі. Ігноруючи вибух аплодисментів, він провів рукою по крижаному кубі, зробив одну-дві нотатки в обплетеному шкірою записнику. Тоді рвучко згорнув його, і аудиторія затихла.

— Капітане, умови критичні, — повідомив він, видихаючи білу пару. — Вітри надходять з півночі й північного заходу, і, здається, верхні й нижні частини айсберга мають абсолютно різне походження, тож можемо припустити, що він шар за шаром формувався сезонними снігами.

— Тоді доведеться братися за порятунок негайно, — відповів капітан Скотт. — Осман! Еш-то38, — нетерпляче гукнув він запряжному собаці, що гавкотів і вистрибував навколо нього. — Лейтенанте Боверсе, льодоруби.

Боверс наче й не здивувався зовсім, помітивши, що його лижні палиці в кулаках рукавиць перетворилися на пару льодорубів. Один він спритно жбурнув через сцену своєму капітанові крізь страшенний перегуд ґелґоту, реву й ляскоту плавників, а потім, скинувши свої обліплені снігом шерстяні одежини, удвох вони стали рубати замерзлу брилу, тоді як оркестр пінгвінів знову втнув своєї,