Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Бачите, якої біди може наробити ваша нерозважлива поведінка? Поки ми обнишпорюємо Замок через вас, ми можемо пропустити нагоду упіймати банду. Ви маєте навчитися думати про інших, Крістофере. 

— Я думаю, — гірко сказав Крістофер. — Але ніхто з вас не думає про мене. Коли більшість людей помирає, їх за це не вичитують. 

— Спустіться в бібліотеку, — сказав Ґабріель. — І сто разів напишіть «Я маю дивитися, куди стрибаю». І прошу причинити за собою двері, коли підете. 

Крістофер підійшов до дверей і розчахнув їх навстіж, але не причинив. Він лишив їх так, щоб Ґабріель міг чути, що він викрикує, прямуючи до сходів із рожевого мармуру: 

— Я — єдина людина у світі, яку будь-коли карали за те, що скрутила собі в’язи! 

— Воу, — згодився з ним Трогмортен, який чекав його на майданчику перед сходами. 

Крістофер не помітив Трогмортена вчасно. Він перечепився об нього і покотився сходами до самого низу. Поки він летів, то чув, як знову завив Трогмортен. «О ні!» — подумав Крістофер. 

Коли нове життя вступило в силу, він лежав на спині біля пентакля в холі, дивлячись у скляний купол вгорі. Чи не перше, що він побачив — годинник над бібліотекою, який показував половину на десяту. Здавалося, щоразу, як Крістофер втрачав життя, чергове вступало в силу швидше й простіше ніж попереднє. Наступне, що він побачив, — усі мешканці Замку стоять навколо і похмуро дивляться на нього. «Просто як похорон!» — подумав Крістофер. 

— Я знову скрутив собі в’язи? — спитав він. 

— Так, знову, — сказав Ґабріель де Вітт, ступаючи вперед і нахиляючись над ним. — Справді, після всього, що я щойно сказав вам, дуже шкода! Можете підвестися? 

Крістофер перевернувся і встав на коліна. Він почувався трохи потовченим, але загалом добре. Підійшов Доктор Сімонсон і промацав його шию. 

— Тріщина вже зникла, — сказав він. 

З його манери Крістофер зробив висновок, що цього разу йому не дадуть вилежуватися в ліжку. 

— Дуже добре, — сказав Ґабріель. — Тепер, Крістофере, ходіть до бібліотеки й виконайте прописи, які я вам загадав. На додачу напишіть сто разів — «У мене лишилося тільки п’ять життів». Це має навчити вас обережності. 

Крістофер покульгав у бібліотеку і виконав прописи на аркуші, підписаному «Урядове майно», за одним зі столів, обтягнутих червоною шкірою. Поки він писав, думки його блукали деінде. Крістофер думав про те, що дивно, але Трогмортен, здавалося, завжди поруч, коли він втрачає життя. І ще був той раз у Низці Десять. Якраз перед тим, як гак прибив його, чоловік згадав Ашет. Крістофер почав боятися, що потрапив під прокляття Ашет. І це був новий вдалий привід віднести Богині ще книг. 

Коли прописи скінчилися, Крістофер звівся і обстежив книжкові полиці. Бібліотека була велика і висока, і, здавалося, містить тисячі книг. Але Крістофер виявив, що їх там щонайменше в десять разів більше, ніж тих, що видно. В кінці кожної полиці була табличка із замовлянням. Коли Крістофер поклав руку на одну з них, книги на полиці праворуч почали рухатися і зникли, а ліворуч з’явилися нові книги. Крістофер знайшов секцію пригодницьких книг і стояв, тримаючи руку на табличці, поки вервечка книг повільно рухалася, поки він знайшов ті, які хотів. Це був довгий ряд товстих книг авторства якоїсь Анжели Бразіль. У більшості книжок у назві було слово Школа. З першого погляду Крістофер зрозумів, що вони були якраз для Богині. Він узяв три й вільніше поставив інші. Кожна з них була позначена «Рідкісна книга: ввезено зі Світу ХІІ Б», тому Крістофер сподівався, що вони можуть бути достатньо цінними, щоб врешті розплатитися за Трогмортена. 

Він заніс книги до своєї кімнати серед купи інших, які думав із задоволенням прочитати сам, а те, що зустрів Флавіана аж у коридорі, було справжньою удачею. 

— Уроки, як завжди, по обіді, — приязно сказав Флавіан. — Доктор Сімонсон вважає, що вони вам начебто не зашкодять. 

— Рабство як воно є! — пробурчав Крістофер, прямуючи у свою кімнату. 

Але пообіддя насправді виявилося зовсім не поганим. Посеред заняття із практичної магії Флавіан несподівано запитав: 

— А крикет вас взагалі цікавить? 

Що за питання! Крістофер відчув, що його обличчя засяяло, хоча він старався відповісти доволі спокійно: 

— Ні, я просто дурію за ним. А що? 

— Добре, — сказав Флавіан. — Замок грає проти селища в суботу, внизу, на сільському майдані. Ми подумали, що вам може сподобатися писати для нас рахунок на табло. 

— Хіба хтось проведе мене крізь ворота, — єхидно сказав Крістофер. — Замовляння не дають мені пройти крізь них самому. Якби не це — я б тільки так! 

— О Господи! Я мав дати вам пропуск! — сказав Флавіан. — Я не думав, що ви хотіли б виходити. Я ходжу на тривалі прогулянки весь час. І візьму вас із собою наступного разу, коли піду, — є безліч практичних занять, які ми могли би проводити на свіжому повітрі, щоправда, я вважаю, що вам краще спершу опанувати відьмівський зір. 

Крістофер бачив, що Флавіан намагається підкупити його. Вони зараз вивчали магію чародіїв. Крістофер не мав труднощів із вивченням того, як причаклувати річ із одного місця в інше — це було трохи схоже на левітацію, яку він так вражаюче виконав для Доктора Поусона, і дещо подібно із викликанням вітру — тільки з трохи більшими труднощами він вивчив, як перетворювати речі на невидимі. Він думав, викликання вогню також пройде добре, щойно Флавіан дозволить йому спробувати. Але він ніяк не міг наловчитися з відьмівським зором. 

«Це досить просто, — завжди торочив Флавіан. — Лише треба змусити себе побачити крізь магічне маскування те, що є насправді». Але коли Флавіан накладав закляття ілюзії на свою праву руку і простягав її Крістоферові в подобі лев’ячої лапи, то єдине, що бачив Крістофер, — лев’ячу лапу. 

Флавіан робив це знову і знову. А Крістофер позіхав, мав відсутній вигляд і бачив лише лев’ячу лапу. Єдина користь — поки думка його ширяла деінде, він вигадав чудовий спосіб доправити ці книги Богині сухими через Проміжок. 

Розділ тринадцятий 

Тієї ночі Крістофер завернув за ріг між скринею і каміном, приготувавшись продирати новий розлам у Замкових закляттях. На його подив, розлам був досі. Скидалося на те, що мешканці Замку не знали, що він зробив його. Дуже обережно, щоб не розпанахати, Крістофер видер звідти дві довгі смуги: одну широку й одну вузьку. Потім із тьмяно-мінистими шматками замовлянь у кожній руці він повернувся до книг і загорнув їх у ширший шмат. Вужчий шмат використав як мотузку, щоб зав’язати пакунок, залишивши вільний кінець, щоб прив’язати до свого ременя. Коли він плюнув на пакунок, слина скотилася з нього маленькими круглими кульками. Чудово. Тепер це було як у старі часи — пролізти через скелі добре відомою дорогою, в одязі, який став ще коротший і тісніший, ніж учора вночі. Крістофера жодною мірою не турбувало, що він упав минулого разу. Він знав цей шлях надто добре. 

І знову, як колись, старий причаровував змій навпроти міських мурів. «Вони роблять це з релігійних міркувань чи якихось подібних», — вирішив Крістофер, бо йому здалося, що