Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"

- Годі вже, годі! - обрушився на філософа Малевич, помітивши, що Гаврилко знову вкрив обличчя в долонях і схилив голову. - Перестаньте!

- Особисто я думаю те саме, - сказав Бартницький. – Пан професор зайшов надто далеко…

- Правда, пане валютчику?

- Так, пане професоре. При всій моїй повазі до вашої ерудиції та логіки, я й сам уже не можу це слухати. Чому ви так знущаєтеся з священика?

- Дорогий мій валютчику...

- Чому ви дозволяєте називати себе "валютчиком", пане Бартницький, - розгнівався Клос.

- Тому що я й справді валютчик, тож це мене не ображає.

- А ось мене ображає, коли пан Станьчак каже "пілюлькін", - обізвався Брусь.

- Начебто б при цьому ви перестали пілюлькиним бути! – пирхнув Станьчак. - Або, ніби Клос перестав бути паперомаракою. А вас, пане старший сержант, ображає слово "глина"[29]?

- Хоч горщиком кличте, - знизав плечима той, але, може, ви вже перестанете нападати на пана настоятеля?

- Я якраз питав у пана Станьчака, навіщо він це робить, - нагадав ювелір.

- Тому, що пан ксьондз, лякаючи нас смертним гріхом, не тільки розходиться з істиною, а й знову блюзнірствує, бо заперечує всю суть існування власного Бога, весь сенс Його існування, Його професію!

- Яку ще професію?

- Приятелю, мабуть, ви часто прогулювали уроки Закону Божого... Я вже казав, що професією цією, сенсом існування Христа є прощення! – повідомив філософ.

- Тут пан професор правий! – кивнув Кржижановський. - Тож тепер ми без усіляких побоювань можемо прийняти рішення щодо бранців Мюллера, і це ніяк не закриє нам дорогу до Раю!

– Абсолютно не закриє, пане меценасе, – підтвердив Станьчак. – У Небесах повно прощеної сволоти.

Кржижанівський остовпів і зблід, наче людина, якій відміряли шикарний ляпас. Його спрямований на філософа погляд був переповнений докором, ніби змовник звинувачував свого партнера в зраді. Він не знав, що сказати. Його врятував Седляк.

- Шановні панове, мабуть, ми вже всі сказали… У мене вже немає бажання брати участь у цій клоунаді і молоти язиком даремно.

Він підвівся, відсуваючи стілець, і практично одночасно з ним піднявся радник Малевич зі словами:

- Я йду з вами, пане начальник.

- Яка чудова одностайність, - зааплодував Мертель. — А я й не знав, що пан радник теж таварішч. При нагоді червоне шило вилізло з мішка!

- А у вас з голови ніколи не вилізе патріотичне мило з повидлом, які затьмарюють ваш розсуд, навіть не розум! – відгавкнув Малевич. – Я не комуніст, навіть не соціаліст чи прихильник будь-яких лівих, але тут це не має жодного значення. Тут значення має те чи інше відношення до договорів із гестапо. Тільки я не докладу рук до цієї не надто богоугодної справи!... Так, правда, я хотів дискутувати, переконувати колег, але бачу, що все це не має сенсу. Та й болісно – адже вже друга година ночі, а мені ще треба відпочити.

Скрипнув третій стілець, що відсувається від столу – стілець лікаря.

- Мене теж не переконали, пане адвокат. Вибачте, пане граф... І прошу нас не вмовляти, що, покидаючи ці збори, ми прирікаємо професора Стасінку на смерть, бо це демагогія!

Четвертим піднявся Брусь і звернувся до Кортоня і Мертеля, пронизуючи другого поглядом, в якому відчувався виклик:

- Прошу не переконувати нас виявити свої патріотичні обов'язки, шановні ватажки збройних сил Лехістану! Слова вже не вплинуть, а на ваші завуальовані погрози мені начхати!

- Ой, який ви хоробрий, пане магістр! - з похмурим глузуванням промовив Кржижановський. - Але, на мою думку, втеча від відповідальності завжди властива боягузам!... Ну, скажіть-но, панове втікачі - чи бачите ви якийсь інший - крім обміну - шанс на порятунок цих чотирьох?

- Мабуть, такий шанс є… - без особливої ​​впевненості заявив Малевич.

- Слухаємо вас, пане раднику, уважно слухаємо.

- Потрібно твердо заявити цьому Мюллеру, що в гру входить лише викуп чотирьох заручників, без того, щоб вказувати когось іншого на їх місце.

- Капітан Мюллер не погодиться на це, – заявив граф. – Він говорив чітко, що без обміну трансакції не буде, як не буде жодного договору.

- Він не погодиться?... Якщо він не погодиться, тоді вісімдесят тисяч доларів підуть повз його носа! Думаєте, він не вміє рахувати? Начебто він настільки дурний, щоб махнути рукою на такі гроші?

- Зрозуміло, що ні! - зрадів Годлевський. - Мюллер не ідіот. Від такої здобичі нізащо не відмовиться!

Бартницький теж так вважав:

- Можливо, що це і не зовсім так, як двічі по два – чотири, але дуже ймовірно.

- Я теж так вважаю! - підійшов Клос. - Мюллер погодиться, напевно погодиться!

Перспектива виходу з честю розслабила обличчя. З дедалі більшої кількості очей виходило полегшення. Кржижановський був дещо збентежений, але не протестував:

- Що ж, коли ви, панове, так вважаєте... А ви, пане граф?

- Я підкорюся будь-якому рішенню, яке ви, панове, приймете - для цього я і запросив вас до себе додому. Але я маю умову – рішення має бути схваленим одноголосним.

- Це може бути складним, - стурбувався Клос.

- Так, але я хочу мати одноголосний вердикт.

- Чому це складно? - спитав Брусь. - Для цієї пропозиції ніяких заперечень бути не може, вона найкраща.

Хануш, погоджуючись, кивнув головою. Кржижановський звернувся до Седляка, єдиного дисидента, який все ще не висловив схвалення.

- А ви, пане начальник? Чи подібна пропозиція чимось вам не підходить?

- Та ні, ідея хороша... Треба було з неї і починати, і ми зекономили б купу нервів і дурних слів, пане меценас.

- Тоді прошу до столу, виконаємо формальності, - почав диригувати Кржижановський. – Голосуватимемо.

Магістратор, лікар, ювелір та начальник пошти повернулися до столу та посідали.

- Голосуватимемо, піднімаючи руки. Хто за…

Не встигли вони підняти руки, як господар перервав адвоката:

- Хвилинку, панове, я забув вам повідомити про щось важливе. Хочу попередити, що якщо концепцію пана радника Малевича буде проголосовано, то я її, напевно, виконаю. Втримати мене вже нічого не зможе!

- Але ж ніхто з нас у цьому й не сумнівається, пане граф, - сказав Хануш.

- Не знаю, чи добре ви мене зрозуміли, пане лікарю.