Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

Кшисєку, показуючи високий барний стілець, обтягнутий шкірою. Він не знав, що гірше — обіграти президента чи зробити якийсь промах перед ним. Він зупинив свій вибір на барному стільці. Лише зараз він помітив, що вітальня цікаво з’єднана з кухнею завдяки розсувній стінці.

– Ася.

Перша леді подала йому руку. Хлопець не знав, цілувати чи обійняти жінку. На своїх невтомних лекціях з доброї поведінки дідусь радив цілувати, але він не наважувався. Тож він злегка обійняв.

– Тримай ось, щоб розслабитися. – Дружина президента дістала із шафи склянку, налила соку і долила горілкою. Кухнею вона ходила так, наче сама її проектувала. – Вино може діяти надто повільно, а ми не можемо сидіти довго.

– Першій леді не відмовляють, — сором’язливо сказав він і одразу випив півсклянки. Гіркота горілки була копняком під дупу, що йому, мабуть, і було потрібно.

– Ха, хіба я не казала, що ти йому сподобаєшся, – зраділа Вероніка. – Першій леді не відмовляють, ось що сказав. А про мене написав лише те, що я "гарна дупа".

– Тому що ти нею і є, я завжди тобі так казала. Якби я була лісбі, я б давно забрала тебе із цього забутого людьми села.

– Хвилиночку! – обізвався Якуб з дивана. – Шановна пані, вибачте мене, але в цьому забутому людьми селі за такі тексти можуть побити. Незалежно від статі.

– My apologies! – підняла келих Ася. – Здоров’я Калєтнік та їхньої перли, Якуба.

– Здоров’я, – кричали всі, навіть Кшисєк, який помітив, що Вероніка пила лише сік і не торкалася алкоголю.

– Панове, припиніть ці дурниці. Запрошую до бару в бар на горілку і закуски.

Вероніка вийняла з духовки велику піцу, поклала її на візок й повезла до бару. Вона швидко поставила блюдо на прилавок. Всі кинулися їсти. За винятком Кшисєка, якому чомусь не вистачило сміливості боротися з президентом за найкращий шматок піци.

– Їж, або ми обіжремося, – сказав президент.

– Заспокойтеся, хлопцеві не вистачає духу, ми його кинули в глибоку воду, – захищав Кшисєка Якуб. – Ти ж знаєш, що я вилікував першу леді. Правила були ті самі, вона мала жити тут два тижні. Владек часто відвідував її. Він мені не довіряв. Знаєш, у нього гаряча дружина, він повинен був стежити за нею.

– Хлоп, за мною сила цієї країни, не чіпай її! – помахав пальцем президент, одночасно рятуючи жовтий сир від втечі з піци.

– Що я можу сказати, – продовжив Якуб. – Виявилося, що ми на одній хвилі. Останні три дні обидва жили у нас. Тепер вони час від часу приходять випити пива чи провести вечір.

– І не думайте, що мені потурали. Мені довелося готувати, прати та прибирати посуд. І кожного вечора сидіти в цьому стародавньому кабінеті і говорити про речі цього світу. Були перерви, це правда, коли приходив парафіяльний священик і той милий поліцейський Генрі.

– Ну, у мене були подібні починання, – наважився сказати Кшисєк.

– Що ти робиш, хлопче? – запитав президент.

– Кшисєк, – сказала Вероніка, наливаючи йому горілки в напій. – Ось твій шанс блиснути перед президентом. Пам'ятай, ця людина може влаштувати будь-яку роботу в цій країні.

— Тихше, дурна жінко, — дорікнув їй Якуб.

– Я вивчаю історію, – тихо відповів Кшисєк.

– Здорово, – щиро сказав президент. – Я люблю історію, особливо тих маніяків реконструкції. Ти теж бавишся в якогось лицаря?

– Ще ні.

– Раджу почати. Це дуже весела команда, одного разу напоїли мого міністра в лицарському наметі, негідники. Це який був, бо я не пам'ятаю?

– Починається, — зловісно оголосила його дружина.

– Тихо. Пам’ятаєш, коли ми були в Кракові? На тій річниці, чогось там, ну, я нічого не згадаю.

– Мій чоловік любить історії, – вставила перша леді.

– Сьогодні тільки одну, обіцяю! – Він вдарив себе в груди. — Тоді слухай. Краків, якась річниця, тих ре конструкторів десь з сотню. Красиво одягнені хлопці, Перша війна, так, це був захід на честь Першої світової війни. Ну, їдемо до них, бо планують армійський огляд. Мені їх було трохи шкода, вони чекали нас близько чотирьох годин. На жаль, моя дорога дружина залишила свою сумочку в готелі, тому нам довелося повернутися. Розумієте — розвернутися в Кракові в годину пік цілим кортежем з десятка машин? Різанина. Ну що ж, їдемо до них, як я вже сказав, мені шкода хлопців, я вирішив їх якось вшанувати. Думаю собі, не просто пройду, а з кимось поговорю, комусь руку потисну. Мені, можливо, і не можна, бо всі озброєні до зубів, з рушницями, багнетами, шаблями.

– Але хто може порушити правила, як не президент, – сказав Якуб.

– Ото ж! Тому я йду, дивлюся на їхні обличчя і шукаю когось, чию руку я можу потиснути. Посміхаюся, киваю, а там одні жовтороті. Буз вусів. І я ціную вуса.

– Я поголила його, поки він спав, – вставила його дружина. – Напоїла дідугана і зголила.

– Не розкривай державну таємницю! У будь-якому випадку, я більше не маю вусів, але їх ціную. Ну ні в кого з них не має вусів. Одні студенти. Раптом дивлюся, ось воно! Ветеран. Досвідчений. Наче хлоп тільки учора повернувся з фронту і не встиг зняти форму. Обличчя втомлене, але усміхнене, в очах немає страху, але в них є серйозність, а також іскра жадоби до пригод. Фуражерка на голові надіта трохи недбало, ґудзик розстібнутий, хлоп явно не напружився і йому сподобалася ця реконструкція, хоч йому точно за шістдесят. Напевно начальнику чи комусь подібному потім буде чим пишатися.

– Як ви чуєте, мій чоловік дуже дбає про свою націю.

– Підходжу до того чоловіка, – продовжив президент, не вражений притиками дружини. – Стою, дивлюся йому в очі і тисну йому руку. Той міцно стискає. Ну я й кажу: "Гарно виглядаєте, солдате, що це за форма?". Нехай хлоп цим хвалиться, адже вони можуть говорити про свою форму годинами. А він мені: "Пане президенте, я не знаю, мене взяв мій зять і одягнув, тому що їм бракувало людей".

Всі розреготалися, навіть охорона трохи захихотіла, ця історія, напевно, ходила по Бельведеру і її розповідали всім новачкам.

- Добре, – Кшисєк сьорбнув зі склянки трохи слабшу суміш.

– Ну як! – засміявся президент. – Але я обіцяв, що буде тільки одна історія, а