Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

посеред кімнати сидів огрядний бородатий чоловік з високим чолом і блискучими очима, одягнений у темно-синій камзол і такого ж кольору плундри. Світло відбивалося в мідних пряжках його черевиків. В руках він тримав якусь книгу, але не читав її – просто дивився на Шенка, що підіймався на ліктях. Не кажучи ні слова, він показав найманцеві глечик з водою, що стояв поруч з лавкою. Юнак сів, зашипів від болю і з полегшенням припав губами до посудини. Коли він допив, незнайомець запитав:

– Ти коли-небудь думав про спасіння?

Питання здалося Шенку настільки абстрактним, що він подумав, що через лихоманку і голод йому здалося, ніби він сам себе підслухав, а відвідувач йому привидівся. Він не вважав за потрібне відповідати, бо розмовляти з власною галюцинацією здавалося нерозумним.

– Напевне ж думав, – сказав чоловік після хвилини мовчання.

– Траплялося, – пробурмотів Шенк, притулившись лобом до холодної стіни і заплющивши очі. Все ж таки це була не галюцинація.

– Питання в тому, про що ти думав – про свій особистий порятунок чи про порятунок усього людського роду? Не відповідай, не треба. Я знаю, зрештою, про свій власний. Це природно. Кожного з нас найбільше цікавить власна душа і власна доля, і суд, перед яким ми самі постанемо. Але як бути з рештою? Чи спасемося ми індивідуально? Чи наше життя як спільноти не буде зачеплене судом Ісуса Христа? Як ти вважаєш?

Шенк, насправді, не вважав. Він оголошував себе лютеранином, носив на шиї мідний хрест, захоплений у когось в бою, але його релігійне життя обмежувалося випадковими молитвами і – одного разу – боязким і забобонним страхом перед нечистою силою, характерним для солдатів, зазвичай дуже забобонних. Однак відтоді, як він служив з Вільгельмом і бачив всілякі чудасії, він повністю втратив свій страх як перед Богом, так і перед сатаною, фактично повністю відмовившись від будь-яких роздумів на цю тему. Він нібито знав, що вся війна ведеться саме за це, але він також знав, що це була причина де-юре, а де-факто все було так само, як і в будь-якій іншій війні – за гроші, владу і землю. У зв'язку з цим запитання таємничого співрозмовника здавалося йому досить побіжним, адже хоча Шенк не сумнівався, що після смерті на нього чекає якийсь суд, але за життя його це не дуже хвилювало. Він не знав, що відповісти, тому промовчав.

– Бачу, ти досі не приділяв цьому питанню належної уваги, – дорікнув йому чоловік. – Ну, тепер, коли ти тут, все має змінитися. Той хотів би прийняти участь у добродійствах без Божого дозволу, скоріше втратить життя, шукаючи нас і слідуючи за нами.

– Що ти маєш на увазі?

– Що ти б не пройшов весь цей шлях, якби не було на те волі Святого Духа.

– Я б не потрапив сюди, якби ваш підлеглий не привів мене сюди.

– Клаус? О, Клаус, як і всі ми, лише маріонетка в руках Господа. Те, що тут відбувається, – бородань обвів рукою, – чи схоже на людський план?

– Мені було б легше відповісти, якби я знав, що тут відбувається.

– О, це якраз є дуже простим. Але тобі доведеться трохи почекати на відповідь. А поки що я чекаю на твою: як, на твою думку, чи врятуємося ми кожен окремо?

Шенк не знав, що відповісти.

– Е-е-е... ну, я думаю, що так, – розгублено відповів він.

– На основі ваших індивідуальних гріхів?

– Ну, так.

– Значить, кожен з нас постане перед Ісусом Христом у скритості власної совісті? А як твоя совість, найманцю?

– Тримається.

– Ти ж не безгрішний?

– Звісно, не безгрішний. А це що таке? – Шенк остаточно роздратувався. – Допит? Проповідь у церкві? Ви священнослужитель?

– Мені просто цікава ця розмова. А тебе ні?

– Не дуже.

– Тоді я почекаю, поки ти не зацікавишся власною душею. – Незнайомець несподівано підвівся. – Залишаю вам стілець. Вибач за умови, в яких тобі доводиться перебувати, але поки що це необхідно. Я подбаю про те, щоб ти більше не голодував. До побачення.

Він відвернувся, заховавши книгу за пояс, вийшов з камери і грюкнув дверима. Почувся скрегіт замків і засувів.

□□□

Коли він надряпав дерев'яною ручкою ложки риску на стіні, щоб відзначити шостий день свого ув'язнення, двері зі скреготом відчинилися, хоча час їсти ще не настав. На порозі стояв той самий огрядний чоловік, який раніше випитував його з есхатології.

За ці кілька днів Шенк встиг подумати про те, про се. Товстун дотримав свого слова, і найманець дійсно отримував свою денну норму їжі та води, а ще кілька разів приходили різні люди, щоб змінити йому пов'язку та змастити рану, яка виглядала все краще і краще. В результаті всього вищесказаного, його турбувала лише одна річ – страшенна нудьга. Він міркував, що коли "проповідник", як він в думках почав називати того чоловіка з книгою, прийде знову, то він зіграє свою гру – мабуть, це було необхідно для того, щоб виплутатися з досить прикрої ситуації, в якій він опинився. Тому, побачивши знайому бороду, він відклав ложку і сів на нари, залишивши стілець відвідувачу. У вікно пробивалося яскраве проміння полудня.

– Ну, як справи? – запитав другий чоловік. – Ти подумав про те, про що ми говорили?

– Так.

– Мені дуже цікаво.

– Ми будемо врятовані індивідуально. За свої індивідуальні гріхи. Ми не несемо відповідальності за те, що роблять інші.

– Свята правда. Але як бути з гріхами, які виникли з вини інших?

– Тобто?

– Тобі доводилося вбивати когось?

– Звичайно, я ж солдат.

– А чому ти ним став?

Шенк розгубився. Він ніколи не замислювався над цим, бути солдатом було для нього мов повітря – це була невід'ємна частина його особистості. Найманець ніколи не розглядав жодної іншої кар'єри в житті. Він помовчав, шукаючи відповідь; він здогадувався, що просте "так склалося" навряд чи задовольнить того, хто питає.

– Я потрапив до найманців, – нарешті відповів він, вагаючись, – які навчили мене бути солдатом.

– Ось і все. То ти заплямував себе гріхом убивства, дозволивши іншим підштовхнути себе до цього, чи не так?

– Ну, в якомусь сенсі... Можливо... – Шенк почувався не дуже комфортно