Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Влас
– Ти ба! Невже це Властислав Романович своєю власною персоною? Невже знайшов час для бідного кращого друга? – вдавано обурюється Артур, коли я підходжу до нього в лаунж-барі.
– Не блазнюй, Арте. Ти ж сам знаєш, що в мене купа справ, – відповів йому, простягаючи руку для вітання.
– Старієш, друже. Вже й на відпочинок з друзями не маєш часу, а що далі – будинок, дружина, діти і темний кабінет, в якому можна від останніх сховатися?
– Оптиміст – це точно про тебе, – гмикаю, адже не хочу зосереджувати увагу на тому, що я дійсно вже трохи втомився від гулянок.
– Я просто дивлюсь на світ без прикрас, а тому – гарно його розумію. Ти вчися-вчися, поки я добрий, – й рже далі.
– Мда, цирк поїхав, а клоуна забули.
Скільки себе пам’ятаю, Арт завжди був такий. Прямий, цинічний, саркастичний, а також трохи без царя в голові. Його часто “заносить”, тож для інших він може здатися справжньою егоїстичною тварюкою без принципів. Для інших, але не для мене. Ми з ним дружимо майже все життя і я знаю, що вірнішого друга не знайти на всьому світі, тож вже давно просто не звертаю уваги на його поведінку.
– О, диви яка офіціанточка чарівна йде до нас. Так, швидко: твоя чи моя? – серйозно спитав в мене.
І так постійно. Тільки спідниця на горизонті замаячила, так він і моментально про все інше забуває. Тридцять три роки чоловіку, а в нього все один секс в голові.
– Забирай, – не втримався і закотив очі, сміючись з того, як друг одразу начепив свою фірмову звабливу маску.
Офіціантка справді була гарненька, але, як на мене, надто мала. Років дев’ятнадцять, не більше. Арту все одно, а от для мене – це дитина. А розбещувати дітей точно в мої плани на життя не входить. Тим більше мені цих “дітей” і в універститеті вистачає.
Ми швидко зробили замовлення, вирішивши по-класиці випити сьогодні пива, а потім ще й кальян для настрою взяли. За цей час Арт вже встиг виканючити в Діни (так звуть офіціантку) номер телефону і навіть домовився про зустріч після закінчення її зміни.
Мда, зазвичай, дівчата хоч трохи пручаються його натиску, а тут – одразу капітуляція. Очевидно, вони знайшли один одного.
– Дарма ти відмовився, Власе. Відчуваю, ця дівчинка в ліжку перетвориться на тигрицю без комплексів. Міг би нормально розслабитися, а то ти вже скільки без розрядки? Понад два тижні? Це ж майже вічність! – знову почав до мене приколупуватися друг.
– Слухай, відстань вже. Все в мене нормально. Он в офісі так мізки виїдають, що після цього – нічого не хочеться.
– В офісі? Серйозно? – і подивився на мене щиро здивованим поглядом. – І хто посмів тобі виклик кинути? Невже нова клієнточка?
– Та ні, – не хотілося згадувати про Хоменко, але Арт тепер не відчепиться, поки я все не розповім. – Разом з Ритою прийшла до нас працювати одна моя колишня студентка. От щоб міг, прибив би ще в перший день, чесне слово.
– Воу-воу, студенточка? Нічого собі! Симпатична? Гаряча? – відразу надихнувся друг, а потім ще й бровами пограв. Ну, точно клоун.
Не хотів, от чесно не хотів, але не втримався і згадав, як цілував її в п’ятницю. Навіщо це робив? Чому не зупинився одразу, якщо вона мене зовсім не приваблює? Питав себе вже тисячу разів, але адекватної відповіді так і не знайшов.
– Ти задумався. Отже, у вас щось було? Викладач і студентка… Колеги в майбутньому… Слухай, звучить, як початок хорошого фільму для дорослих, – із захватом говорив Арт, а мені хотілося його в цей момент просто прикінчити.
– Фантазію приглуши, – невдоволено відповів, а потім взяв і виклав йому про нашу з Хоменко першу зустріч, та й про все інше теж. – Тепер розумієш? Тоді мене дістала так, що хотілося відправити її десь на інший континент, і тепер знову з’явилася в моєму житті. І знову мене дістає, але тепер, на жаль, вона стала ще нахабнішою та впертішою. Стерво, одним словом. Але нічого. І не з такими справлявся. Довго вона не протримається і вже скоро сама піде з компанії, або я не Влас Гордич.
Друг декілька хвилин мовчав, обдумуючи мої слова.
– Чувак, ти вплип, – видав після мовчання.
– “Чувак”, “влип”... Коли ти вже перестанеш вдавати з себе підлітка, га? – поцікавився, адже дивно чути такі слова від дорослого мужика.
– Не з’їжджай з теми. Ти її хочеш! – вигукнув так, ніби Америку відкрив.
– Кого? – не зрозумів.
– Хоменко цю! Це ж очевидно!
– Не мели дурниць, – зі сміхом відповів. – Я і Хоменко? Це просто неможливо! Я тобі кажу, що вона мене бісить одним своїм існуванням, а ти мені про “хочеш”. От ти взагалі адекватний?
– Адекватний! Навіть більше, ніж адекватний! Гордий, я тебе знаю вже понад двадцять років, тож бачу, коли ти кимось захоплюєшся. Ти ні про одну дівчину мені не розповідав з такими яскравими емоціями. А тут просто світишся весь!
– Хіба тільки від гніву, – буркнув йому.
– Не перебивай, – грізно направив на мене трубку від кальяну. – От скажи, невже ні разу поряд з нею в тебе не зносило дах?
Знову згадався поцілунок в кабінеті. Мені ж просто хотілося закрити їй рота, щоб вона мене нарешті вислухала. А потім – сам не розумів, як захопився процесом так, що ледь втримався, аби не перейти до чогось більш конкретного. Мабуть, правий Арт. В мене дійсно давно не було дівчини, якщо я так реагую на простий поцілунок. Ще й з Хоменко!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.