Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

На черговій нараді намагаємося наздогнати згаяне — щоправда, незрозуміло навіщо, адже тепер часу в нас ще більше.

Це міркування спадає на думку не тільки мені, тому Єгор, наприклад, цілу годину розповідає про аналогічні проєкти зарубіжжя. Обговорюємо архітектуру, хоча це не має відношення до нашого статуту і збереження дитячого будинку.

Загалом, ми перетворилися на повноцінний бюрократичний контролюючий орган. Видимість кипучої діяльності, а насправді відволікаємося на сторонні теми й байдики б'ємо.

Кулак сьогодні більш похмурий від звичайного. Дивлюся навіть із побоюванням на нього, коли Кулаков слово бере.

Наприкінці, він оголошує усім догану, що затягуємо. Хоча сам сидів і підтримував обговорення не за темою.

На мене під час категоричної промови не дивиться і нібито не включає до списку винних.

Секретар-підліток ледь від страху не труситься.

Коли виходимо, помічаю, що Кулак залишив на столі свою копію робочого документа. Серце тьохкає. Він втрачає інтерес. Точно скоро усе набридне йому. І більше не побачу ніколи.

Ну й правильно, нічого соплі пускати. Мені ще ремонт робити й опікове відділення облаштовувати.

Ваня переконує мене, що він не підсовував під двері мого номера записку з погрозою залишити дитячий будинок у спокої. Але я впевнена, що це він — почерк дитячий якийсь і фраза прямо, як він мені сам лепетав. "Сиротам багатії не потрібні". Ось слово в слово.

Погроза там на папері потішна: якщо "ми" не зможемо, то король тебе з міста вижене.

І взагалі... наївно записку якусь придумати. Ваня якраз такий. Він тільки на вигляд грізний, бо боляче й прикро йому на душі, і не хоче допускати ні крапельки тепла до себе.

До вечора я напружена вся, незрозуміло з якої причини. Читаю щось неважливе, переодягнувшись у нічну сорочку раніше потрібного, а в номері спекотно. Душ я вже прийняла.

Повертаюся думками до всього, що було між нами з Кулаком. Не хочу згадувати, але тіло так і жадає продовження. Почуття сорому отруює навіть смак власної слини.

У голові вилазять наче із печер вже забуті глибинні спогади й обраси-картини.

Ніколи серйозно в мене не складалося з кимось, бо я хотіла дечого певного. Те, що я один раз випробувала і те, що і більше ні з ким не повторювалося.

Як і все в моєму житті, історія занадто безглузда, щоб я комусь пояснювала, як так вийшло. Маринці один раз розповіла, вона з мене не глузувала, але добродушно похихикала.

Річ у тім, що років вісім тому мене поцілував Дід Мороз. На святковому ранку в дитячому будинку, що в сусідній області розташований. Це був мій перший візит у таке місце, і після того вже понеслося моє життя волонтера.

Я зображала Снігуроньку, дурниці всякі грала віршиками. Потім пряники роздавала. Дід Мороз з'явився пізно, тому що його кимось замінили.

І наприкінці вечора, у темному коридорі біля роздягальні, він різко стягнув свою накладну, пом'яту бороду і поцілував мене несамовито і наполегливо.

І чари в мене в крові назавжди залишилися. Ні, напевно, якщо і всю кров випустити, воно все одно там таїться буде. Усередині мене.

Звичайно, більше я Діда Мороза не бачила. Не знала, хто це був і ніколи вже не дізнаюся.

І з ким би я не цілувалася після, це — все не те... Нормально і, може, добре, але ж не те.

Тільки чорт Кулаков перекрив реакцію. Якась зла іронія. Він накачав чари в моїй крові подвоєною магією.

Розганяю роздуми мало не руками. Рішуче переборюю почуття сорому — зрештою, я доросла жінка і знаходжуся в себе в номері — і шукаю свій маленький вібратор. Єдина моя секс-іграшка.

Насправді, після механічної розрядки головний біль як рукою знімає.

Ага.

Щось не клеїться у мене із насолодою, у всякому разі, навіть подумки. Але тіло знає свою справу і я все-таки добираюся до прискореного дихання і моменту, коли пік насолоди зовсім близько.

У двері хтось стукає. Я припиняю, швидше, від переляку. Чим від того, що треба йти відчиняти.

Вирівнявши обмін вдихів-видихів, тупаю до входу. Здогадуюся, хто це може бути. Наказую собі бути максимально суворою і зібраною.

Це й справді Кулаков. У голові всі думки палахкотять, ніби жадібні язики полум'я доповзли до бензину під час пожежі.

Чіпляюся за надію, що з мого вигляду нічого не зрозуміло. Тільки волосся, напевно, розпатлане.

Він починає щось говорити, але зупиняється, розглядаючи мене. О Господи.

Його погляд ніби шукає, що не так. Моя атласна сорочка коротка й тонка, але зараз у таких сукнях і вулицями ходять.

— У тебе є ще копія документа, я забув свою там?

— Так, зараз, почекай.

Залишаю його стояти на порозі, з відчиненими дверима, а сама забігаю у ванну кімнтау, щоб руки помити. До смішного по-дурному все.

Потім мчу до спочивальні, намагаючись згадати, куди я засунула додаткову роздруківку.

По-моєму, у валізу. Звалюю її на стілець біля узніжжя ліжка.

У великому відсіку нічого немає, а промацується пачка паперу в боковій кишені.

Змійка застрягла, і в які тільки боки я її не тягну, щоб відкрити... Смикаю і смикаю замок, і навіть повертаю валізу: може, тканину тут розірвати? Змійка капітально загрузла, тепер взагалі не рухається.

А він там стоїть, чекає.

Видаю звук обурення, намагаючись вже змійку з тканиною вирвати до самого біса.

Я вся змокла ще більше, ніж раніше.

— Що там таке?

Кулаков забирає в мене валізу з рук, і навіть акуратно метал промацує. Нічого собі. Мабуть, коли концентрується, може бути спокійним.

— Ламай її, взагалі, бо все вже.

Він упертий, і я ногою смикаю. Нахиляюся подивитися, що Кулак там зумів просунути, але вчасно зупиняюся. Під сорочкою в мене нічого немає, а виріз занадто вільний.

І тканина така... Загалом, якщо я нагнуся, все тіло буде видно.

Навіть відходжу від біса трохи подалі.