Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— в усьому цьому було щось зловісне і неймовірне: перебільшена жорстока карикатура, глупота урочистого маскараду, страхітлива гротесковість якогось ацтекського воєнного ідола, розцяцькованого по-європейському, який чекає на вшанування ідолопоклонців. Дон Хосе з дипломатичних міркувань наблизився до цієї надприродної й незбагненної прояви, а пані Ґулд зрештою відвела від неї свої чарівні очі.

Чарлз, підійшовши до сера Джона, аби попрощатись, почув, як той сказав, схиляючись над рукою його дружини:

— Певна річ. Звичайно, моя дорогá пані Ґулд, заради вашого протеже! Жодних труднощів. Вважайте, що це зроблено.

Пливучи до берега в тому самому човні, що й Ґулди, дон Хосе Авельянос був дуже мовчазним. Навіть в екіпажі Ґулдів він довго ще не розтуляв уст. Мули повільно трюхикали, віддаляючись від причалу між простягнутими руками жебраків, які того дня, схоже, всі нараз покинули церковні брами. Чарлз Ґулд сидів на задньому сидінні й дивився на торговище. Скрізь було понаставлювано силу-силенну яток із зеленого гілля, з очерету, з різних-прерізних дощок, доточених шматками парусини, де продавали caña[103], dulces[104], фрукти, сигари. Індіанки, сидячи навпочіпки на рогожах перед маленькими купками розжеврілого вугілля, готували в чорних глиняних горщиках їжу і кип’ятили воду на мате, яке вони заварювали в калабасах[105] і ніжними, ласкавими голосами пропонували селянам. Для вакеро була відгороджена тичками доріжка під кінні перегони, а зліва, звідти, де юрба тісно обступила велетенську тимчасову споруду на кшталт дерев’яного циркового намету з конічним дахом, критим травою, доносились лункі звуки арф, різкий бренькіт гітар та низький барабанний дріб індіанського ґомбо, чий монотонний ритм змішувався з пронизливим співом танцюристів.

Тут Чарлз Ґулд сказав:

— Уся ця ділянка землі належить тепер Залізничній компанії. Не буде тут більше народних гулянь.

Пані Ґулд було якось прикро про це думати. І принагідно вона згадала, що сáме домоглась від сера Джона обіцянки, що на будинок Джорджо Віоли ніхто не зазіхне. Заявила, що не може зрозуміти, чому інженери-розвідувальники взагалі говорили про руйнування тієї старої будівлі. Вона ж стоїть зовсім не там, де планують прокласти портову залізничну гілку.

Емілія зупинила екіпаж перед дверима будинку Віоли, аби відразу втішити старого ґенуезця, який вийшов до них і стояв тепер простоволосий біля приступки екіпажа. Заговорила з ним, звичайно, по-італійському, і він подякував їй зі спокійною гідністю. Старий Ґарібальдіно був вдячний їй від щирого серця за те, що вона обстояла дах над головою його дружини та дітей. Він був уже застарий для переїздів.

— І це назавжди, синьйоро? — спитав він.

— На той час, поки вам хочеться.

— Bene[106]. Тоді віллу треба якось назвати. Досі вона не була цього варта.

Він суворо усміхнувся, і біля куточків його очей збіглися зморшки.

— Візьмуся завтра малювати вивіску.

— І як думаєш назвати, Джорджо?

— Albergo d’Italia Una[107], — відказав старий Ґарібальдіно, на мить відвівши погляд. — Радше на пам’ять про померлих, — додав він, — ніж на честь країни, яку підступно вкрало в нас, солдатів свободи, те кляте п’ємонтське поріддя королів та міністрів.

Пані Ґулд усміхнулась і, трохи нахилившись до нього, почала розпитувати про дружину та дітей. Того дня він послав їх до міста. Падрона чується краще, велика дяка синьйорі за турботу.

Повз них проходили люди, чоловіки та жінки, по двоє-троє або цілими гуртами, вслід за якими дріботіли діти. У тіні будинку тихо натягнув віжки вершник на сріблясто-сірій кобилі, скинувши капелюха на знак вітання з пасажирами екіпажа, які заусміхались і приязно закивали йому у відповідь. Старий Віола, явно дуже втішений щойно почутою новиною, на хвильку перервав розмову і швиденько розповів йому, що дім у безпеці завдяки доброті англійської синьйори — на той час, поки йому самому схочеться тут жити. Вершник слухав уважно, але нічого не відповів.

Коли екіпаж рушив далі, він знову скинув капелюха — сіре сомбреро, оздоблене срібним шнуром і торочками. Яскраві барви мексиканського серапі[108], накрученого на задню луку сідла, величезні срібні ґудзики на гаптованій шкіряній куртці, низка крихітних срібних ґудзичків по шву штанів, білосніжна сорочка, шовковий пояс із вишитими кінцями, срібні пластини на недоуздку та сідлі свідчили про незрівнянний стиль славетного капатаса карґадорів — середземноморського моряка, — вбраного з довершенішою пишнотою, ніж будь-який заможний молодий ранчеро з Кампо на велике свято.

— Це для мене велике діло, — пробурмотів старий Джорджо, все ще думаючи про будинок, бо переміни його вже втомили. — Синьйора щойно замовила слово англійцеві.

— Старому англійцеві, який має досить грошей, аби заплатити за залізницю? За годину він від’їжджає, — недбало кинув Ностромо. — Тож buon viaggio[109]. Я так пильнував його кістки всю дорóгу від перевалу Ентрада на рівнину й далі до Сулако, ніби він — мій батько.

Старий Джорджо лише неуважно схилив голову набік. Ностромо показав пальцем на екіпаж Ґулдів, який наближався до зарослих бур’янами воріт старого міського муру, подібного до живоплоту непролазних джунглів.

— І не одну ніч я просидів зі своїм револьвером на складі компанії біля купи срібла отого англійця, охороняючи її так, ніби це моя власність.

Віола наче весь поринув у роздуми.

— Це для мене велике діло, — повторив він знову, мовби сам до себе.

— Авжеж, — спокійно погодився з ним величний капатас карґадорів. — Послухай, Vecchio, — піди й винеси мені сигару, але не шукай у моїй кімнаті. Там нічого нема.

Віола зайшов до їдальні, відразу вийшов, усе ще заглиблений у свої думки, і подав йому сигару, замислено промимривши собі у вуса:

— Діти ростуть — і дівчата теж! Дівчата!

Зітхнув і замовк.

— Що, лише одна? — зронив Ностромо, з якимось кумедним подивом дивлячись згори вниз на старого, який нічого не розумів. — Байдуже, — докинув він зі зверхньою недбалістю, — однієї досить, поки не знадобиться друга.

Він прикурив сигару, і сірник випав йому з розслаблених пальців. Джорджо Віола підняв очі й раптом сказав:

— От би мій син був живий, він був би зараз такий самий славний молодий чоловік, як ти, Джан’ Баттісто.

— Що? Твій син? А твоя правда, падроне[110]. Якби він був, як я, то з нього був би чоловік.

Він повільно розвернув кобилу і проїхав ступою між яток, раз у раз натягуючи віжки так, що мало не зупинявся, аби покрасуватись перед дітьми та гуртами приїжджих з далекого Кампо, які з захватом його розглядали. Докери компанії здалеку віддавали йому честь, а об’єкт їхніх заздрощів, капатас карґадорів, попрямував під схвальний гул та запобігливі вітання до велетенської, схожої на цирк споруди. Юрба густішала, гітари бриніли голосніше, інші вершники нерухомо сиділи в сідлах, тихо курячи