Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— А зараз, діти мої, дозвольте, я вас поведу. Тут недалеко. Йдіть за мною. То справа важлива, а може, й відважна, — ласкаво сказав отець Варфоломій.

Селяни знизали плечима і під здивованим поглядом Мотрі подалися слідом за священиком.

— Христос воскрес! Воістину воскрес! — священик і його супутники відповідали на численні христосування односельчан. Довелося навіть затриматися на краю Грушівки, поки найцікавіші не зникли по хатах, приманені до столів запахами їжі.

— Далі куди? — запитав Назар.

Він ніколи не відходив від селища бодай без палиці, а зараз не мав при собі зброї. І ця думка холодком пробігла по спині.

Отець Варфоломій розгублено озирнувся. Але тут знову почулося охання сича. Воно долинало з найближчого осикового гаю, що починався від невисокого пагорба і ховався за ним у глибокому яру.

— Туди! — впевнено вказав священик.

— Туди? — засумнівався Петро, але рушив далі. Серед тонкоствольних осик, які щойно пустили зелень, зупинилися. Над головою синичка старанно клювала осикові сережки, гублячи їх на торішнє листя.

— Бачите, які сережки на осиці? На добрий урожай вівса! — зрадів Петро Цимбалюк, але тут-таки посумнів. — Вітру немає, а осики шумлять. Прокляте дерево. Пан пропонував: бери на хату, а я не взяв. Старі люди кажуть: якщо закласти осикову колоду в стіну будинку, то вся сім’я тремтітиме день і ніч від хвороби так, як тремтить осика. Правда, отче Варфоломію, що Хрест Господній був зроблений з осики й відтоді гілки цього дерева в постійному страху і завжди тремтять?

— Не росла осика в Палестині в дні страждань Христових, та й зараз не росте, — твердо відповів панотець. — Це нам, бурсакам, ще отці-наставники казали. Тож Юда не міг на осиці повіситися.

— Он воно як, — розчаровано сказав Назар. — А я наслухався, та й іншим переповідав про те, як Спаситель ховався під осикою від своїх гонителів, а те бісове дерево почало шелестіти без вітру. За це він прокляв осику і сказав: «Бодай же ти шелестіла з вітром і без вітру».

— А я чув, що це дерево прокляла сама Богородиця, коли ховалася під ним під час втечі в Єгипет...

На тих словах він і завмер. Чи то з-під землі, чи з проклятого дерева постав той, кого вони ганяли по Цимбалюковій хаті на світанку й стріляли йому вслід. Петро, сам того не бажаючи, став за спину священика. Назар роззирнувся довкола, шукаючи, чим можна оборонитися. Тільки панотець не здригнувся, а ступив йому назустріч.

— Здоров будь, брате Сичу!

— Який він брат, отче Варфоломію? То нечисть, що спокусилася на святий стіл. Справжнісінький чорт, — гнівно мовив Назар, виставляючи кулаки.

— Покажись! — суворо звелів священик.

Великий шматок чорної тканини відкрився, і грушівці побачили перед собою низенького чоловічка з довгими руками.

— Я ж казав: чортівня якась, — не втримався Назар.

— То мій давній приятель. Ми з ним разом кашу їли і першу молитву вивчили. Тоді його звали... Те вам не потрібно знати. Називайте його Сичем — і тільки.

— І видно, що Сич. Увірвався в хату, як бусурман, і почав кружляти, — надувся Петро Цимбалюк. — Ні Христос воскрес, ні привіту, ні відповіді. Одне слово, сич. Та ти й схожий на сича.

— Гаразд. Забудьмо про те, — заспокійливо сказав Сич. — Така необхідність була. Думав: схоплю те, що парубок на лаві поклав, і зникну з двору.

— Та ти ще й злодій! — присвиснув Назар.

— Ніякий я не злодій! — навіть і не подумав образитися Сич. — Діяв так, бо мене на це владика Єзекіїль благословив. Те, що було загорнуте в ганчірку, необхідно повернути в братський монастир Києва, і якомога швидше.

— Ну якщо так, — розвів руками Петро.

— А я тебе по голові... І що, не прибив? — зареготав Назар.

— То ти, куме, мене по голові, — почухав потилицю Петро.

— Атож, — погодився Сич. — Мені теж перепало, але не від вас. А від того парубка. Він випадково, а може, і вміючи приклався так, що я ледве з підлоги піднявся. Дякую, що не підстрелили...

— Яничарки були незаряджені, — зітхнув Назар. — Поки дістали, поки зарядили... А чорт же швидше від людини бігає. Правда?

— Годі про це... Скажіть мені й моїм товаришам-козакам, куди той парубок зник? Де нам шукати його і ту річ? — попрохав Сич.

— Допоможіть йому. Якщо він просить — то справа дуже важлива, — підтримав однокашника отець Варфоломій.

— А які твої товариші? — насторожився Назар.

Сич знову гидко, як справжній птах, прокричав — і з-за дерев вийшли двоє в одязі реєстрових козаків.

— Черкасці? — зіщулився Петро.

— Із кольору шликів[103], вони з уманського полку, — впевнено промовив Назар.

— Те байдуже зараз. Важливо — не проґавити. Той польський пан із панцирниками вже в дорозі. Куди ви його скерували? — суворо запитав козак із чорною бородою.

— Скажу й вам те саме, що тому шляхтичу поганому. Жижки затряслися, коли вони в печі вугілля для смолоскипів вибирали. Я ж ту хату по колоді... А куди сім’я без даху над головою? Хто дасть притулок?

— Прихистили б. Знаєш наших людей, — зупинив кума Назар. — А що сказав, то правильно. Адже за тими словами і чорт ногу зломить у пошуках. І все-таки тому панові Петрові слова припали до душі. Він охоче, навіть дуже охоче їх прийняв. Мабуть, знає наші краї. А може, й іще щось...

— Та не мучте ви нас! — грізно вигукнув другий козак і приклав до своїх грудей величезний кулак.

Здивувавшись такому розміру кулака, Петро заспокійливо замахав руками.

— Значить, так! Сказав, що той парубок, коли сіли за стіл після церкви, все розпитував Назара про Чорний ліс. І особливо: як туди дістатися. Надто вже йому до душі припало все, що там дивного коїться. Тоді я й подумав, що парубок трохи той... з головою не дружить. Так панові й сказав, і він тільки посміхнувся на те.

— Що за Чорний ліс? — запитав козак з бородою.

— Та ти геть-таки нетутешній? Навіть у Галичині про той