Читати книгу - "Постріл в Опері"

На тому дубі-стародубі лежить ліжко тесове.

На тому ліжку лежить перина пухова.

На тій перині лежить змія-Катерина та дві сестри її…

Зміе-Катерино та дві сестри її, зберіть усіх своїх зміїв та змій. Їх тринадцять сестер, їх тринадцять братів: залеглі, підпічні, шпаринні, дворові, підгорожні, подорожні, лісові, садові, яку я не згадаю, нагадайте собі самі, найлютіша – голківниця переяра. Зберіть їх та спитайте, котра з них пожартувала, свою отруту пустила хрещеному тілу Вітчизни-Русі.

Я вас прошу, зміє Катерино та дві сестри її, вийміть свою отруту з хрещеного тіла Русі! Якщо ж ви не допоможете, отруту свою не виймете, жалітимуся янголу архангелу небесному, грізному, з точеною пікою, з гартованим мечем. Він вас поб'є, він вас спалить, попіл ваш в океан-море винесе, виведе все плем 'я та рід.

Ось вам одне відмовляння. Сто їх тринадцять відмовлянь вам.

Машу пересмикнуло так, наче її тіло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.

«Змія-Катерина…»

«К+2»! «Змія-Катерина та дві сестри її»!

«AAA не розіллє…»

– Щось сталося? – негайно занепокоївся Мир.

– Я не розумію зв'язку…

Маша не бачила жодного зв'язку між Катею, дивним замовлянням (що аж ніяк не вписувалося в історію Анни й Ліри) та Анною Ахматовою (яка в трамвайній історії участі зовсім не брала).

– І таки він є, – сказала студентка. – Знаєш, – додала вона після паузи, – я тут подумала… Перший у Росії трамвай – погодок Булгакова. Булгаков народився у травні 1891-го, трамвай пішов у травні 1892-го. Але трамвай, як і людина, народився не тоді, коли почав ходити. Перший досвід з експлуатації вагона електричного трамвая на Олександрівському узвозі було проведено у 1891! Вони – ровесники. Вони народилися одночасно. І обидва народилися в Києві. Може, не випадково роман «Майстер і Маргарита» починається з трамвая? Адже там трамвай теж виконує функцію «пекельної машини»… Це не стосується справи Ахматової, це я так, – швидко виправдалася вона.

Мир подивився на неї з дивною уважністю.

– Машо, я не хотів тебе засмучувати, – сказав він. – Але, можливо, це важливо. Тоді я маю тобі не брехати. До речі, я й не набрехав. Там загинула жінка.

– Жінка?

– Так. Під тим трамваєм загинула жінка. Вона переводила через дорогу дівчинку років шести… Але ти не хвилюйся. Дівчинка відскочила в останню мить. Вона залишилася жива. Але це не все, – із запинкою вимовив він. – Тій жінці відрізало голову.

– Як Берліозу!

Ці слова Маша й Мир вимовили одночасно.

Ріка померла від туберкульозу, коли Ані було п'ять років. Ріка жила у тітки, і її смерть тримали в таємниці від інших дітей. Однак Аня відчула, що сталося, – і як вона потім говорила, ця смерть пролягла тінню через усе її дитинство.

Ехе-хех…

Києвиця кинула прощальний погляд на засніжені залишки Золотих воріт – справжніх! – не перетворених іще на помпезну оперну декорацію.

Із сумом подивилася туди, де за двома поворотами ховався Найчудовіший у світі Володимирський собор, іще закритий, не лише для відьом – для всіх відвідувачів.

«Його відкриють у 1896 році – до 900-річчя хрещення Русі».

Зітхнула, притисла до грудей безцінний трофей із золотою етикеткою, взяла Мира за руку, прочитала закляття і, не рушаючи з місця, переступила сто десять років.

Над ними вивищувався псевдосередньовічний рожевий замок з крилатими химерами, що підтримували Вежу з казковим тонко-шпилевим ковпаком.

Навкруги було літо.

У шубці відразу стало спекотно й незручно. Мир стягнув з голови циліндр, що відразу став блазнівським, і взявся вилазити з пальта.

Маша поглянула на годинник.

Йдучи в Минуле, вона засікла час: 13.01.

Нині «Чайка» на її руці показувала: 13.02.

Виходило, променад 1894-м або -5 роком зайняв рівно хвилину за реальним часом…

Збоку відразу почулося:

– Слава Вам, Ясна Києвице!

Маша здригнулася – перед нею стояла напівгола відьма, яку вона зустріла на алеї Гімназистів.

– Дозвольте сказати, моя Ясна Пані, – попросила вона.

Маша швидко кивнула й потягла прохачку через готичну арку, до кам'яного й безлюдного мішка двора.

– Кажіть. Можна в його присутності, – атестувала вона Мирослава.

На обличчі відьми відобразився подив.

Але його змінив страх.

– Я всім серцем на боці Трьох! – захвилювалася дівиця. – Але ви повинні знати, вночі ті, хто проти вас, збираються на четвертій Горі.

– Четверта Лиса Гора – це на Видубичах? – спитала студентка.

– Так. Там, де страчували вбивць.

Маша злегка кивнула головою.

Четверта Лиса значилася й на картах сучасного Києва, і в романі Михайла Булгакова «Біла гвардія» – там, у романі, вибух на видубицькій Лисій Горі теж був кінцем старої й початком нової та страшної – революційної влади.

– Отже, у нас революція, – замислено вивела Маша.

Але і про «білий» роман Булгакова, і про страчених на Лисій Горі Ковальова знала небагато: тільки те, що вбивця Столипіна, київський юрист Дмитро Богров був повішений саме там, на Четвертій.

– Усе дуже погано! – стрекотіла інформаторка. – їх багато. Якщо більшість київських відьом прийде опівночі на Гору, вони проведуть обряд проти вас. Складуть свою силу й передадуть Наступниці.

– Акнір здобуде силу? – зіщулилася Маша. – Дякую… Як вас звати?

– Алла.

– Дякую, Алло, що попередили мене.

Києвиця провела поглядом напівголу відьму. Інформація була, скажімо прямо, безрадісною.

Сила Києвиць (нехай непроросла, невміла, неосвічена) – єдине, в чому вони перевершували Акнір, – перестане бути їхнім козирем. А інших козирів у них нема.

Є півтори доби, – замало, щоб підготуватися до бою. Але достатньо, щоб зрозуміти, чого чекає від них Київ.

«Я повинна врятувати Місто».

– Гаразд. Я піду до Анни Ахматової, – озвучила рішення Маша й одразу продемонструвала повну нездатність говорити й нервувати одночасно. – Тільки ти, Мире, не ходи зі мною… тобто до нас у Вежу. Може, там уже Даша, а вона навряд чи… Зачекай у дворі. Я швидко перевдягнуся для 1906 і знайду ключ, якщо він є. А якщо його нема, але є Даша, вийду до тебе і скажу…

Даша була.

Причому, повернувшись, Маша застала її у вражаючій позі.

Правою рукою Чуб безперервно, дрібно й фанатично хрестилася, лівою – перегортала Книгу, пританцьовуючи й зворушливо причитуючи:

– Господи, будь ласка, будь ласка, Господи! О… Машо, – щиро зраділа появі вона. – Заради Христа, благаю, допоможи мені знайти чари. А ти чого в костюмі?…Я помираю! Дзусь!

Останнє адресувалося рудій Ізиді, що метушилася біля Дашиних ніг.

– Що з тобою? – Поставивши банку із золотою етикеткою на стіл, Ковальова кинулася до «помираючої».

– У мене голос зник!

– Ти ж розмовляєш.

– Краще б я скам'яніла, але