Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І цей план теж виявився небезпечним. Татко волів віддатися поліції, ніж дозволити комусь зі своїх дітей ризикувати життям в операції з величезною кількістю динаміту та ще більшою скельною масою. Часом він виявляв надмірну обережність.
Я ж, замість спонукати Татка до дій, вигадав спосіб, як підірвати бічну колону і залишитися живим.
Цілий тиждень я носив до шахти все потрібне: гніт і динаміт. Разом із Тентеном, який мені багато допомагав, ми це робили вночі. Тентен цілком заслуговував на це ім’я. Завжди прагнув допомогти меншим і слабшим, захищав сиріт і вдів, зокрема Малих, Послідка, часом навіть Анжелу, коли помічав, що їй не впоратися із завданням; Тентен ніколи не відступав, завжди першим кидався у вогонь, висміював дурість і страх, під час війни, яку ми вели за повернення наших прав, він був мені найвідданішим помічником. Неймовірно наївний, але за будь-яких обставин — відданий своєму обов’язкові.
Саме Тентен допоміг мені забрати наше знаряддя із шахти. Тепер ми виконували ту саму роботу — але в зворотному напрямку. Повернули до шахти бур, компресор і вибухівку, просвердлили дірки для шашок в основі колони.
Я мав би все йому пояснити.
Слід було остерігатися запитань Тентена. Він швидко збагнув, що, підриваючи бічну колону, я мав на меті зруйнувати усю галерею, а отже, якщо пощастить, завалити вхід до шахти. Проте його — як і мене кількома тижнями до того — цікавила центральна колона, великий вибух, остаточне знищення шахти, вибух, який пошкодив би саму кам’яну структуру шахти і залишив би від неї лише купу каміння і кратер, сліпу діру, на місці якої неможливо було б ні вирити нову шахту, ні знайти докази наших дій. Так само, як я чинив із Татком, Тентен закидав мене запитаннями.
Пізніше — значно пізніше — я зрозумів, що мої відповіді на його запитання дали йому зрозуміти, скільки саме динаміту треба закласти в центрі колодязя (бідака так і зробив!), аби сили двох вибухів (його і мого) з’єдналися в одну міць і вирвали з корінням центральну колону, спричинивши завал, жахливий неймовірно потужний вибух, що сягнув незбагненних глибин, здіймаючи, піднімаючи і вириваючи водночас голомозу верхівку гори, що рухнула з нестерпним гуркотом; брили ламалися, стикалися, билися, гуркіт їхнього падіння до зяючої прірви шахти, стугін материнської скелі, що тріщала з усіх боків і тремтіння якої я відчував усім тілом, спільна сила наших двох вибухів викинула назовні нутрощі шахти і замахнулася на основи гори, де та містилася. Ніхто на таке не чекав, здавалося, ми перемогли. Я радів перемозі, не підозрюючи, що по той бік гори Тентен квапився до мене.
Відчувши останнє здригання гори, глухий і глибокий вибух, я квапливо обтрусив свій одяг, бо розумів, що збіжаться вахлаки, а мені доведеться перед ними стояти.
Розташувавшись за будівлею шахти, звідки я міг спокійно спостерігати за селюками, я помітив Тентена. Його вкривали пилюка і піт, він тяжко відсапувався через біг, та при цьому аж сяяв від задоволення. Я розгубився.
— Що ти тут робиш?!
А він, замість відповіді, широко і тріумфально усміхнувся.
Тентен аж пашів гордістю і не відводив від мене блискучих очей, ніби шукаючи згоди в моїх. Я відмовлявся розуміти.
— Боже милий, кажи ж уже, що ти тут робиш?!
Бачу нас обох — себе, бевзя-бурмила, вкритого славою, ділитись якою я відмовлявся, нездатний поглянути в очі правді, й Тентена, хлопчака, що тішився своїм учинком і вимагав свій лавровий вінець. Я вагався між необхідністю зрозуміти і стусаном, який повернув би його до дійсності. Тим часом набігли вахлаки — і я збагнув, що маю робити.
Вигулькнув цілий натовп, чоловіки, жінки, діти, наче зліплені докупи, приголомшені, нажахані інстинктивним відчуттям катастрофи, збилися навколо кратера і мовчки озирали свою біду, а коли тяма повернулася до них, коли вони змогли осягнути, що сталося, то всі разом розвернулися до сторожки з моїм іменем на вустах: «Джеронімо! Де Джеронімо?» І тоді я подумав, хай там що станеться далі, відповідальний за їхні злидні мусить бути тільки один, бо помста слабких буває страшною.
Я схопив Тентена за руку і прошипів, уп’явши свої очі в його, аби мої слова назавжди закарбувались у його пам’яті:
— Відповідальний тільки один. Відповідальний я! Ти залишишся тут і покажешся тільки коли змиєш із себе все.
Я досі вдячний думці, що осяяла мене саме тієї миті, коли Тентен збирався дертися на гору й іти до вахлаків. Ні я, ні він не знали тоді, що Анжела на дні шахти. Я хотів захистити його від розлючених селюків. І тішився, що мав клепку позбавити хлопчину непідйомної для нього провини. Він не впорався б. З усіх боків він був класичним Кардиналом, та все ж глибоко в душі Тентена крилася чутливість, надто велика, щоби брати на себе відповідальність за загибель Анжели.
Багато років по тому, коли ми зустрілися, я повторив: «Відповідальний тільки один — і це я!»
Тентен має добре серце. Він не пережив би, якби я не взяв на себе цілковиту відповідальність за те, що сталося того дня. Хіба він стерпів би це? Я був старший, досвідченіший, жорсткіший, мені вдалося прожити з цим гірким вантажем тільки тому, що я весь час іще глибше занурювався у кров, різанину, убивства, братовбивчі війни, які постійно тримали мою скалічену душу під вагою більшої за мою провини. Воєнний хірург. Я не обирав кар’єру, не обирав героїзм, просто занурився у чужий біль. Мені залишився тільки інстинкт виживання, коли чорний погляд Томмі пронизав мені серце і примусив побачити Анжелу, мою сестру, улюблену сестру, хай що там думають інші, найсильнішу, найрозумнішу, найкращу з-поміж нас, Анжелу, тіло якої потрощили тонни породи.
Серед нас вона була найталановитішою, вона вкрила б наше ім’я вічною славою, якби ми залишили її живою; Анжела була справжньою перлиною, скарбом нашої родини, однак непередбачуваним і дуже плутаним скарбом. Як дівча могло цікавитися математикою уявних чисел і водночас лахами?!
Знаю, мене всі вважали жорстоким у поводженні з нею. Ніхто, крім неї, насправді мого ставлення не розумів. А я намагався доторкнутися до її незбагненної суті, хотів тріпонути її добряче, аби вона явила себе, аби показала нам справжню силу запалу, що вабив її до таких нікчемних бажань: суконьки, брязкітки, галантні манери й інші позлотки манили її, мов мед. Анжела дозволяла ображати себе, приймала випробування з байдужістю, яка зворушувала мене. А яка ж вона була ніжна...
Для мене це дівча так і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шахтоємці, Жослін Сосьє», після закриття браузера.