Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

наглядачі навмисно забували доповісти про його травму, і він не отримав жодного лікування аж до самого кінця війни. Але, ясна річ, вони відразу ж згадували про хворе плече, коли вкотре вирішували його побити. Зрадник. Ось як вони його називали. Зрадник. Щохвилини і щодня. Але тепер ми всі чудово знаємо, хто справжній зрадник.

Я закінчив зашнуровувати свої черевики і рушив до дверей.

— Пане Енчі, ви ще занадто молодий, щоб розуміти цей світ і всі його складнощі.

— Тепер ми всі знаємо, хто справжній зрадник. І багато з них іще досі на волі.

— Перекажете панові Куроді, що я заходив? Можливо, він буде такий ласкавий і напише мені. До побачення, пане Енчі.

Звичайно ж, я не дозволив собі занадто засмучуватися через слова цього юнака, але в контексті домовин про шлюб Норіко мене дещо тривожила ймовірність того, що Курода справді так вороже до мене налаштований, як про це говорив Енчі. Хай там як, та як батько я був зобов’язаний залагодити цю ситуацію, хоч би яка неприємна вона була, тому, повернувшись додому того пообіддя, написав Куроді листа, в якому висловив своє бажання знову побачитися, бо мені потрібно з ним обговорити одне важливе і вельми делікатне питання.

Тон мого листа був приязний і примирливий, тому мене розчарувала холодна і образливо коротка відповідь, яку я отримав декілька днів потому.

«Я не маю жодних підстав вірити, що наша зустріч приведе до чогось хорошого, — написав мені мій колишній учень. — Дякую за ваш люб’язний візит, який ви зробили кілька днів тому, але нехай ваші зобов’язання більше вас не тривожать».

Зізнаюсь, ця ситуація з Куродою таки дещо пригнітила; принаймні вона точно потьмарила мій оптимізм щодо шлюбних домовин Норіко. І хоча, як я вже казав, деталі своїх намагань зустрітися з Куродою я від Норіко приховав, моя донька, звісно ж, відчула, що це питання не вдалося розв’язати нам на користь, і це, безсумнівно, посилило її тривогу.

У день самого міай моя донька мала такий напружений вигляд, що я вже почав хвилюватися щодо враження, яке вона справить ввечері на сім’ю Сайто, яка точно випромінюватиме лише спокій і впевненість. Ближче до вечора мені видалося доречним спробувати трохи розвеселити Норіко, і саме тому, коли вона проходила їдальнею, де я читав газету, я зауважив:

— Норіко, це просто дивовижно, як ти примудряєшся цілий день перейматися лише власним зовнішнім виглядом. Можна подумати, що сьогодні вже твоя весільна церемонія.

— Батько, як завжди, кепкує з когось, хоча сам іще не готовий, — відтяла вона.

— Мені потрібно всього декілька хвилин, щоб зібратися, — засміявся я. — А от тобі, на диво, цілий день.

— Це вже батькові проблеми. Він занадто гордий, щоб як слід підготуватися до такої події.

Я вражено глянув на неї.

— Що ти маєш на увазі, «занадто гордий»? На що натякаєш?

Моя донька відвернулася, поправляючи шпильку для волосся.

— Норіко, що ти маєш на увазі, кажучи «занадто гордий»? На що натякаєш?

— Якщо батько не хоче перейматися такими дурницями, як моє майбутнє, то це цілком можна зрозуміти. Зрештою, він іще ж навіть не дочитав свою газету.

— Але ти міняєш тему. Ти сказала, що я «занадто гордий». Поясни, будь ласка, що ти мала на увазі.

— Я лише сподіваюся, що коли настане час іти, батько матиме презентабельний вигляд, — сказала вона і цілеспрямовано покрокувала геть із кімнати.

Після цього випадку, як і неодноразово в ті важкі дні, я знову був змушений замислитися про те, наскільки отака поведінка Норіко разюче відрізнялася від того, як вона поводилася торік під час домовин із сім’єю Міяке. Тоді вона була геть розслаблена, аж навіть занадто; але, звісно ж, вона добре знала Джиро Міяке; осмілюся припустити, що вона була впевнена в їхньому шлюбі, і тому сприймала домовини між двома сім’ями просто як обтяжливу формальність. Безсумнівно, потрясіння, що його їй врешті довелося пережити, було вельми гірке, але я все одно не бачу підстав, щоб того пообіддя вдаватися до таких інсинуацій щодо мене. Хай там як, а ця невеличка сварка не надто допомогла нам налаштуватися на міай і, безсумнівно, навіть посприяла тому, що відбулося того вечора в готелі «Касуґа-Парк».

Упродовж багатьох років готель «Касуґа-Парк» вважався одним із найприємніших в усьому місті готелів у європейському стилі; втім, недавно його менеджмент почав декорувати кімнати дещо вульгарно — вочевидь бажаючи вразити свою американську клієнтуру, серед якої готель користувався популярністю і яка чомусь вважала його чарівливо «японським». Попри це, кімната, яку забронював пан Кьо, була досить пристойна, і головною її перевагою був розкішний краєвид, що відкривався з широких еркерних вікон на західний схил пагорба Касуґа і на вогні міста, яке розкинулося далеко внизу. Крім цього, в кімнаті стояв великий круглий стіл і стільці з високими спинками, а на стіні висіла картина, і я навіть упізнав її автора — художника Мацумото, з яким ми зналися до війни.

Цілком імовірно, що через напруження, спричинене ситуацією, я випив дещо більше, ніж планував, позаяк не надто чітко пригадую той вечір. Хоча добре пам’ятаю, що Таро Сайто, молодий чоловік, який претендував стати моїм зятем, одразу ж справив на мене хороше враження. Він не лише видався мені розумною й відповідальною людиною, а й був наділений тією самою упевненістю в собі і манерами, які так подобалися мені в його батькові. Ба більше, спостерігаючи за тим, як спокійно, але водночас напрочуд ґречно він зустрів нас із Норіко, коли ми прибули в готель, мені пригадався інший молодик, який кількома роками раніше за аналогічної ситуації справив на мене дуже хороше враження — я маю на увазі Суічі і те, як він поводився з Сецуко під час міай, які відбувалися в готелі, що називався тоді «Імперіал». І на якусь мить мені спало на думку, що, можливо, ввічливість і доброзичливість Таро Сайто неминуче з часом так само вивітряться, як це сталося з Суічі. Та, звісно ж, треба сподіватися, що Таро ніколи не доведеться пережити такий гіркий досвід, який, як подейкують, випав на долю Суічі.

Що ж до самого доктора Сайто, то він, як і завжди, домінував серед присутніх. Хоч до цього вечора нас із ним як слід не представляли один одному, ми насправді були знайомі ось уже багато років і завжди ввічливо віталися, зустрівшись на вулиці, на знак взаємного визнання репутації один одного. З його