Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Стиль пана Куроди відразу можна впізнати.

Почувши це, юнак засміявся і знічено подивився на картину, так і тримаючи тацю з чаєм у руках. А відтак сказав:

— Боюся, сер, цій картині ще далеко до стандартів пана Куроди.

— А хіба це не робота пана Куроди?

— На жаль, сер, це лиш мої намагання щось намалювати. З доброти свого серця мій учитель вирішив, що ця картина варта бути вивішена на загальний огляд.

— Справді? Цікаво.

Я й далі дивився на картину. Юнак поставив тацю на низький столик біля мене і сів поруч.

— Справді, це ваша робота? Мушу визнати, що ви справді талановитий художник. Дуже талановитий.

Він знову збентежено засміявся.

— Мені дуже пощастило мати такого вчителя, як пан Курода. Але, боюся, мені ще треба вчитися і вчитися.

— Я був такий впевнений, що це одна з картин авторства пана Куроди. Мазки характерні для його стилю.

Юнак почав незграбно возитися з чайником, так наче не знав, що йому вдіяти далі. Я помітив, як він ледь підняв кришку і заглянув усередину.

— Пан Курода постійно мені повторює, — сказав він, — що я повинен намагатися малювати в тому стилі, який більше характерний мені самому. Але я так захоплююся стилем пана Куроди, що просто не можу його не наслідувати.

— Немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час наслідувати стиль свого учителя. Так можна багато навчитися. На все свій час, у вас теж неодмінно виникнуть власні ідеї й розвинеться власна техніка, бо, поза всяким сумнівом, ви дуже талановитий художник. Я певен, що на вас чекає велике майбутнє. Не дивно, що пан Курода виявляє інтерес до вашої праці.

— У мене немає слів, сер, щоб передати, наскільки я завдячую пану Куроді. Як бачите, я навіть живу в його квартирі. Я тут вже майже два тижні. Мене вигнали з мого попереднього житла, і пан Курода прийшов мені на допомогу. Неможливо переказати, сер, усе, що він для мене зробив.

— Ви сказали, що вас вигнали з вашого попереднього житла?

— Запевняю вас, сер, — сказав він і хихотнув, — за квартиру я платив вчасно. Але розумієте, хоч би який я був обережний, та все одно заляпував татамі фарбою, й зрештою господар мене вигнав.

Ми обидва посміялися з цієї історії. Тоді я сказав:

— Вибачте, я не хочу видатися байдужим до вашої біди. Просто річ у тім, що я й сам мав такі проблеми, коли тільки розпочинав свою кар’єру. Та запевняю, якщо ви наполегливо працюватимете, то вже незабаром матимете відповідні умови для роботи.

Ми обидва знову засміялися.

— Ви мене дуже обнадіяли, сер, — сказав юнак і заходився наливати нам чай. — Думаю, пан Курода вже скоро має прийти. Прошу вас, дочекайтеся його. Пан Курода буде дуже радий можливості подякувати вам за все те, що ви для нього зробили.

Я здивовано глянув на нього.

— Ви думаєте, що пан Курода хоче мені подякувати?

— Даруйте, сер, але я припустив, що ви з Товариства «Кордон».

— Товариства «Кордон»? Пробачте, а що це таке?

Юнак зиркнув на мене, і його попередня ніяковість повернулася.

— Вибачте, сер, це моя вина. Я подумав, що ви з Товариства «Кордон».

— Ні, я не звідти. Я просто давній знайомий пана Куроди.

— Ясно. Колишній колега?

— Так. Гадаю, можна і так сказати, — я знову подивився на його картину. — Справді, — повторив я, — ви справді дуже-дуже талановитий.

Я відчув, що тепер юнак уважно мене розглядає. Зрештою, він сказав:

— Вибачте, сер, можна взнати ваше ім’я?

— Прошу вибачення за свою невихованість. Мене звуть Оно.

— Зрозуміло.

Юнак зіпнувся на ноги і підійшов до вікна. Якийсь час я дивився, як над двома чашками чаю піднімається пара.

— На пана Куроду ще довго чекати? — зрештою запитав я.

Спочатку мені здалося, що юнак так і не відповість на моє запитання. Але потім, не відвертаючись од вікна, він сказав:

— Оскільки він досі не повернувся, то, може, не варто вам більше затримуватися тут.

— Якщо ви не проти, я ще трохи зачекаю, раз уже приїхав аж сюди.

— Я повідомлю пана Куроду, що ви приходили. Можливо, він вам напише.

З коридору долинали такі звуки, ніби десь поруч діти вдарялися своїм триколісним велосипедом об стіну і кричали один до одного.

Цієї миті я вражено помітив, наскільки юнак біля вікна став схожий на скривджену дитину.

— Даруйте мою прямоту, пане Енчі, — сказав я, — але ви дуже молодий. Ви були ще дитиною, коли ми з паном Куродою познайомилися. Тому хотів би вас попросити не вдаватися до поспішних висновків про ті речі, щодо яких ви не знаєте всіх деталей.

— Усіх деталей? — запитав він, повертаючись до мене. — Перепрошую, сер, але ви сам хоч знаєте всі деталі? Ви знаєте, яких страждань йому довелося пережити?

— Майже все на світі значно складніше, ніж здається на перший погляд, пане Енчі. Молоді люди вашого покоління мають схильність занадто все спрощувати. Хай там як, я не бачу сенсу в тому, щоб ми з вами зараз сперечалися про такі речі. Якщо ви не проти, я просто зачекаю на пана Куроду.

— Гадаю, сер, вам не варто більше тут затримуватися. Я повідомлю пана Куроду про ваш візит, коли він повернеться, — досі юнак говорив досить ввічливо, але тепер здавалося, що він втратив самоконтроль. — Щиро кажучи, сер, я вражений вашим нахабством. Отак прийти сюди, ніби ви просто давній друг.

— Але я і є його давній друг. І, дозвольте сказати, що це пан Курода має вирішувати — хоче він зі мною бачитися, чи ні.

— Сер, я вже дуже добре знаю пана Куроду, і, як на мене, краще вам піти. Він не захоче вас бачити.

Я глибоко зітхнув і зіпнувся на ноги. Юнак знову дивився у вікно. Але коли я знімав свого капелюха з вішака, він знову до мене повернувся.

— Усі деталі, пане Оно, — сказав він, і в його голосі вчувався дивний спокій. — Очевидно, що це ви, а не я, не знаєте всіх деталей. Інакше хіба ви наважилися би отак прийти сюди? Наприклад, сер, як я розумію, ви не знаєте що в пана Куроди з плечем? Він мучився від страшного болю, але тюремні