Читати книгу - "Сяйво"

– Тут потайний хід! – збуджено сказав Денні матері; при вигляді цього захопливого лазу за стіною він умить забув усі свої страхи. – Точно як в «Еббот і Костелло зустрічають монстрів»87!

Містер Уллман нахмурився, але Венді поблажливо посміхнулася. Денні підбіг до міні-ліфта і зазирнув у його шахту.

– Прошу сюди.

Уллман відчинив двері в протилежному кінці вітальні. За ними була спальня, що виявилася просторою і сповненою повітря. Там стояли два односпальних ліжка. Поглянувши на свого чоловіка, Венді посміхнулася й знизала плечима.

– Без проблем, – сказав Джек. – Ми зсунемо їх разом.

Містер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.

– Даруйте?

– Ліжка, – чемно промовив Джек. – Ми можемо зсунути їх разом.

– О, звісно, – сказав Уллман, на мить збентежившись. Потім його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за коміра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. – Як вам буде зручно.

Він вивів їх назад до вітальні, де другі двері відчинялися до другої спальні, у якій було встановлене двоярусне ліжко. В одному кутку цокотів радіатор, а килим на підлозі демонстрував жахливий візерунок західних прерій: полин з шавлією і кактус… але Венді помітила, що Денні він уже страшенно сподобався. Стіни цієї, меншої, кімнати були обшиті справжніми сосновими панелями.

– Як гадаєш, доку, зможеш ти тут перетерпіти?

– Звісно, можу. Я буду спати на верхньому ліжку. Гаразд?

– Якщо тобі так хочеться.

– І килим мені подобається. Містере Уллман, чому у вас не всі килими такі, як цей?

Містер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Відтак він усміхнувся й погладив Денні по голові.

– Отже, таке ваше помешкання, – сказав він, – там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. – Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.

– Добре, – сказав Джек.

– Спускаємося вниз? – спитав містер Уллман.

– Чудово, – сказала Венді.

Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.

– Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, – промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.

– Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, – сказав Ватсон, стаючи прямо. – Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.

«Він повзе», – подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

– Зрозуміло, – сказав його тато.

– З вами все буде добре, – сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. – Мем, – промовив він.

– Дуже рада, – відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

– Юний майстре Торренс, – поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. – Піклуйся про них, Дене.

– Так, сер.

Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

– До наступного року, гадаю я, – сказав він, простягаючи руку.

Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

– Дванадцятого травня, Ватсоне, – сказав він. – Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

– Так, сер, – відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

– Гарної вам зими, містере Уллман.

– Сумніваюсь, – відчужено відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.

– Бережіться тут, люде, – сказав він.

То був Денні, хто йому відповів.

– Так, ми будемо старатися, сер.

Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, скромно вислизнув за двері. Двері за ним зачинилися, приглушивши вітер. Торренси дивилися, як він своїми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотів по широких передніх сходах ґанку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його ніг, поки він ішов через стоянку до свого пікапа «Інтернешенел Харвестер», де врешті забрався в кабіну. Він завів машину, й з іржавої труби її глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття німоти оволоділо Торренсами на той час, поки він здавав задом, а потім виїжджав зі стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далі вигулькнув знову, зменшений, на головній дорозі, що вела на захід.

На якусь мить Денні відчув себе самотнім, як ніколи раніше у своєму житті.

Родина Торренсів, наче позуючи для сімейного портрета, тісною купкою стояла на довгому передньому ґанку готелю «Оверлук». У центрі Денні, у застібнутій на блискавку минулорічній осінній курточці, що стала вже замалою і почала протиратися на ліктях, за ним стояла Венді, поклавши долоню йому на плече, а Джек ліворуч від нього, легесенько упокоївши свою долоню в сина на голові.

Містер Уллман у дорогому на вигляд, застібнутому наглухо мохеровому пальті зупинився на одну сходинку нижче них. Сонце тепер уже цілком сховалось за горами, оторочивши їх по краях золотим вогнем, надавши тіням довгого, пурпурового вигляду. На стоянці наразі залишалося тільки три машини: готельний пікап, Уллманів «Лінкольн Континентал» та виснажений «фольксваген» Торренсів.

– Отже, всі ключі ви маєте, – звернувся Уллман до Джека, – і стосовно топки й котла вам усе зрозуміло цілком і сповна?

Джек кивнув, відчуваючи до Уллмана щось на кшталт справжньої симпатії. У цьому сезоні все уже було зроблено, клубок було змотано до наступного дванадцятого травня – ні днем раніше, ні днем пізніше, – і Уллман, який за все тут відповідав, у тоні якого, коли він говорив про готель, безумовно вчувалася закоханість, не міг утриматися від того, щоб не перевірити, чи не залишилося десь незав’язаних