Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

Глава 9.1 У якій все погано, але могло бути і гірше

 

Мій тато передає привіт?

Не знаю, звідки дракон знав моє ім'я, але щодо тата точно промахнувся.

 

- Привіт із царства мертвих? - запитала, ледве втримуючись на ногах.

 

-  Майже. З царства миру та спокою! - Сміх ящера став заливистим, ніби той сказав якийсь особливо вишуканий жарт. - Так, він там попиває водичку в саду божественних джерел. Ха-ха-ха!

 

Не встигла я обуритися з приводу ницості жартів над померлими, як мене раптом підхопила справжня піщана буря. Вітер здійнявся неймовірної сили. Він жбурляв мене, як пушинку, кидав збоку в бік. У мене не було опори, не було навіть за що вхопиться. Так, певно, почувається шкарпетка у пральній машинці.

 

Це було нестерпно. Тони піску кружляли навколо у смертоносному смерчі. Він був усюди. Проникав мені в рот, ніс, очі. Дряпав і здирав шкіру. Я не могла дихати, я задихалася. Легені горіли вогнем.

 

Скільки так тривало? Не знаю. Може, мить, а може – цілу вічність. Час перестав існувати. Сміх дракона давно вщух. Я залишилась одна.

 

Зараз я помру. Стане тихо і спокійно... Добре...

 

"Тримайся, Костоправ!" - Тоненький-тоненький і до жаху гидкий голос все ж таки буравив задвірки моєї свідомості. Когось він нагадував мені. Галя? Пам'ять потроху верталась до мене. Точно, у мене ж ніби є подруга Галя... Уварова! Невже я не побачу її діток? І Кузю... І маму...

 

І ці сірі осінні очі...

 

- Годі! Припини! - крикнула я у простір. Точніше – хотіла крикнути, але вийшло жалюгідне мукання.

 

Однак, як не дивно, мій наказ подіяв. Вітер затих, пісок завмер. Один помах руки - і піщинки впали вниз.

 

Дихати стало легше, хоч у горлі наче текла лава. Різь в очах не давала нормально озирнутися навколо, я бачила тільки розмиті контури... І все ж таки легко змогла здогадатися - пустеля.

 

Безкрайня клята пустеля. Бархани... Бархани... Бархани... І так до самого горизонту. Ні дерева. Ні травинки. Тільки розпечений до білого пісок. І я в тонких тканинних капцях. Здавалося, що вони ось-ось розплавляться.

Але ж мені якось вдалося зупинити піщану бурю, можливо, не все так погано?

 

– Води! - наказала я. Потім ще раз. І ще. Але цього разу нічого не вийшло.

 

Себе було шкода жахливо. І все ж таки я раділа, що в цьому негостинному місці опинилася я, а не маленька Женя. Сподіваюся, вона повернулася до мами, і зараз з нею все добре.

 

Цікаво, як я там, у реальності? Певно, лежу непритомна, лякаю всіх жалюгідним виглядом? Капець, ще й в халаті гостьовому. І страшно розпатлана. Ні, треба швиденько вибиратись.

 

Я вирішила піднятися на найближчий бархан і краще роздивитись довкола. Завдання були такі: знайти вихід у реальність - це пріоритетно; роздобути воду - якщо вихід не знайдеться одразу; забезпечити собі нічліг – якщо ця пустеля хоч трохи схожа на звичайну, то вночі буде холодно.

 

Легко вирішити – та важко зробити. Невисокий на вигляд піщаний пагорб виявився для мене справжнім випробуванням. Схил був набагато крутіший, ніж я розраховувала. Я раз у раз падала навколішки, пересуваючись рачки. Стопи, коліна, долоні - все вкрилося пухирями від опіків. Ноги та обличчя ж згоріли на сонці. Добре, що хоч у халаті опинився каптур і я змогла прикрити голову.

 

Та тільки я не Беар Грілс і в мене немає туші верблюда для ночівлі. Я відчувала, що якщо за барханом не побачу вихід чи оазис – то мені кінець. І це не була просто жалість до себе, я реально оцінювала свої сили та можливості. У мене точно почалося зневоднення: у роті не було слини, а з очей не текли сльози, коли я плакала.

 

Я дерлася і дерлася. Сили уже скінчились. Навіть не жага до життя, а лише вроджена впертість примушувала мене рухатись вперед. Іноді я просто падала, корчившись, як в'юн на сковорідці. Я плакала, але очі залишалися сухими, а з горла виривався лише слабкий писк. Я то вмовляла себе не здаватися, то лаяла, то жаліла - і все ж таки дійшла.

 

Вибравшись на вершину, я розпачливо схлипнула. Навколо були такі самі бархани.  Ну все, зе енд, гейм овер. В очах помутніло, я похитнулась і покотилася вниз, прощаючись із життям. А в тому, що якщо я загину тут, то й у реальності помру – я була впевнена на всі сто.

 

------------

- Пульс ниткоподібний, тиск падає. Розвивається шок.  – беземоційно перераховував Дід, стоячи біля ліжка Насті. - Справи погані. Дуже. Швидку викликали?

 

- Ще хвилин десять тому. Що можна зробити? - Гліб не відривав погляду від блідого обличчя дівчини. Очі запали, шкіра ніби стала тоншою, вилиці загострилися - вона танула на очах.

 

- Потрібна інфузійна терапія. Лактат Рінгера болюсно. Є?

 

- Ні.

 

- Фізрозчин?

 

- Ні.

 

- Тоді чекаємо.

 

- Прокляття! - вилаявся Гліб. Він звик до бійок, битв, смерті - але щоб ось так - тихо танула, а він не міг нічого зробити! Якщо з нею щось... Якщо вона... Якщо помре - він собі не пробачить ніколи.

 

- Чому ритуал почали без мене і не в повню? – допитувався Дід.

 

- Не ми почали.

 

- Тоді як?..

 

- Тут якраз усе просто: на стороні крадія є хтось, хто може пересуватись Гранню. Це або дракони, або коти. Мандрівники Грані навряд чи порушать свій нейтралітет.

 

- Тиск падає, Гліб, - Дід говорив неквапливо і тихо, але стало ясно: рахунок іде на хвилини.

 

Гліб стиснув кулаки. Йому хотілося кричати, бити стіну і трощити все довкола від безсилля. Але ж це не допоможе. Він присів на ліжко, взяв руку дівчини, підніс її до губ і чи то попросив, чи наказав:

 

- Не йди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно