Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

Вона починала в’являти собі страшну смерть з голоду. Там, глибоко під землею, залізши у найдальшу від води нору, сидить він, зігнувшись, і голод його мучить, мучить… Далі вона про це не могла думати, бо вже й від цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на світі, то що їй тоді? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Ніхто, ніхто! І, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на світі, коли б і її та шахта поглинула.

Коли татко вмер, коли татко лежить у шахті неживий, то нащо їй жити?

Вона просиділа ввесь цей день німа й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти.

На ніч вона не пішла додому, – сподівалася, що вночі, може, виберуть воду. Вона лягла долі біля того каменя, зібгавшися, як клубочок. Якийсь жалісливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то підводилась і дивилася, як біля шахти робили люди, чудно осяяні червоним світом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись одні, приходили інші замість їх, а робота все не дороблялась, а в ямі все була вода. Маруся даремно дожидалася всю ніч.

Вранці вона знову сіла на каменюку. Сівши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, – відразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будівля здалека – все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотіла зрозуміти, що це таке, і ту ж мить упала додолу, непритомна.

Прочнулася Маруся в Горпининій хаті на полу. Спершу вона не зрозуміла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що біля вікна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дівчина дивиться на неї.

– Вже прокинулася? – промовила вона й підійшла до Марусі. – А що, як тобі?

– Та нічого, – відмовила Маруся. – А чого це я, тітко, у вас?

– А того, що ти вчора вранці зомліла коло шахти, а мій Петро там робив і тебе сюди приніс.

– Учора вранці? А сьогодні хіба який день? – спиталася Маруся.

– Сьогодні четвер.

– Четвер? – скрикнула Маруся. – А татко?

– Татко? – А ось стривай, скоро й про татка довідаємось, – ось-ось уже воду витягнуть усю.

– Хіба й досі ще не витягли?

– Ні.

– Четвертий день?

– Еге.

– А я ж як це?

– Та вчора вдень і вночі, і сьогодні все спала, хвала Богові. Як тобі тепер?

– Анічогісінько, я піду туди.

– Ні, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобі треба тепер попоїсти.

– Ой, тітко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!

– Ну, на, напийсь, тільки не води: я тобі молока дам.

Маруся жадібно випила молоко.

– Ну, лягай же, дочко, та лежи, – промовила Горпина. – Відпочинь! А мені треба на часинку піти з хати. Я зараз прийду, – тільки до Мотрі збігаю.

Горпина напнулася хусткою й пішла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати. Їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побігти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустріне татка.

Вона схопилася, швиденько вбулася й вибігла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було більше, ніж звичайно. Підходячи, Маруся почула слова:

– Вагончиком спуститися, вагончиком!

– Так не пройдеш туди – грязюка, слизько; а вагончиком можна.

Марусі перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила проміж людьми аж до шахти.

Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугіль. З його одірвано верхню дошку, й один робітник сів у його.

– Ти ж гляди, – наказував йому штегер, – скоро що не так, – гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долізти куди треба.

– Боже благослови!

– Рушай!

Шахтар перехрестився. Повагом почав іти вглиб вагончик, прив’язаний до кодоли[161], що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.

– Стій! Стій! – почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.

– Назад!

Барабан закрутився назад, кодола коротшала, і за кілька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.

– Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.

– Яку дорогу?

– З дощок намощену, що по їй вагончики бігають. Далі не проїдеш.

– Що його в бога робити? – бідкався штегер, – біжіть до управителя!

Один побіг. Управитель зараз прийшов і звелів спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тієї, де вода була. Шахта була сторчова, і в неї можна буде спуститися просто в цебрі[162].

Всі кинулись до тієї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бігла, щоб не зостатися позаду.

– Давай цебер! Чуєш, швидше! – гукав штегер. Поспішаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.

– Спускай!

Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.

Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник, – барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.

Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.

– А що? Як? – почали всі його питатися.

– Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.

Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба – це щоб підкріпити тих, які ще живі.

– Боже поможи!

– Спускай!

Цебер з людьми зник у ямі.

Маруся протовпилась аж до шахти.

– Та чого це тут дівчина? – скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.

Маруся стояла над шахтою.

Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.

– Довго шукають! – сказав хтось.

– Якби дав Бог, щоб хоч живих найшли!

І знову всі замовкли, дожидаючися…

Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всім, а найбільше Марусі! Звістки з шахти не було ніякої.

Врешті мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, і дзвоник дзеленькнув. Всі стрепенулися.

– Тягни!

Барабан пішов спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… дві… три – і ось, ось цебер!..

В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержував обрятованого чоловіка.

Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли