Читати книгу - "Майже опівночі, Мартін Кейдін"

Якусь мить Вінсент тупо дивився на свого агента. В останній раз Сілбер гукнув його для того, щоб передати повідомлена ня про гору, на яку треба було подивитись.

Що ж приготував він цього разу, о Господи?

— Я слухаю вас, містере Сілбер, — сказав Вінсент. Він намагався говорити спокійно. — Що скажете тепер? — Та тільки-но Сілбер розкрив рота, як Вінсент заговорив знову. Йому конче потрібно було вивести Сілбера з рівноваги. Навряд чи це йому вдасться, але в його розпорядженні більш не було нічого — тільки така гра в кота-мишки. І він запитав: — Скільки часу в нас лишається до того моменту, коли ви й ваші приятелі збираєтеся знищити ще кілька мільйонів людей?

Девід Сілбер вирячив на нього очі. Вінсент міг би поручитися всією своєю багаторічною службою, що людина, яка сиділа перед ним, не має найменшої гадки про те, що він сказав. Повільно усвідомлював Сілбер зміст цих слів. Вони просто не вкладалися в його свідомості. Нарешті зіниці Сілбера розширились, рот розтулився. Вінсент розумів, якими звивистими шляхами плутають зараз Сілберові думки. Його вже повідомили про зміст листів. Сілбер уже знав, що люди, які заплатили йому за передачу листів і наступних повідомлень через певні проміжки часу, погрожують властям атомними вибухами у великих містах, йому сказали, що ті, хто обрав його зв'язковим, убили екіпаж транспортного літака ВПС, та саме тут — Вінсент був певен — перед Девідом Сілбером постав психологічний бар'єр. Перетравити усе це зразу він просто не міг. Адже лист — то тільки папірець. І коли йому сказали, що шістьох людей убито, то до чого тут лист? Він розумів, що навколо діється щось неймовірне. Але він просто вивчив напам'ять інструкцію, що й коли йому казати. Ті шестеро, може, й загинули, але особисто він не мав до цього ніякого стосунку… То чого він має думати про це? Ну, а щодо атомних бомб — то ж відверта брехня! Як і звідки можна роздобути аж п'ять атомних бомб? Немислима річ! Він не повірить жодному слову про це.

Вінсент вивчав усю гаму почуттів людини, яка сиділа перед Ним. Спершу розширилися зіниці, розтулився рот. Потім Сілбер б'близав рожеві губи, що вирізнялися на тлі мертвотної білоти обличчя, Вінсент вивчав свою жертву. Спершу — шоковий стан. Потім — збентеження. Далі — протест.

— Я не знаю, про що йдеться, — сказав Сілбер, через силу повертаючи язиком. Убити мільйони людей? У нього попливло перед очима. Ні, таке не може бути правдою! Вони брешуть йомуі

Голос Вінсента прозвучав гостро й презирливо:

— Ну що ж, Іудо, викладай своє повідомлення.

Іуда?

— Чи тобі щури язика відгризли?

— Ні-ні. Я просто… Іуда?

— Я надто заклопотаний, Сілбер. Ми всі дуже заклопотані. Нам доводиться дбати про кілька мільйонів убитих. І про мільйони, які ще мають загинути з твоєї вини і з вини твоїх приятелів. Якщо маєш щось сказати, Іудо, давай кажи!

— Я… мені сказали, що має відбутися — точно не пригадую — якесь видовище. Я маю на увазі — опівночі. — Його верхня губа й чоло вкрилися росинками поту.

Може, він усе-таки розколеться? Та ні, Вінсент не смів тішити себе ілюзорними надіями.

Обидва мовчали. Сілбер незграбно вовтузився на стільці. Раптом він побілів. Його шпигнув біль. Не надто різкий цього разу, але біль. Можливо, це сигнал. Можливо, це востаннє йому стиснуло серце. В його мозку блискавично промайнуло все його життя — і він подумав про майбутнє. Він помирає. Хворе серце. Рак. Ще два місяці, щонайбільше три — хто знає? Еліс. Діти. Голодні. В лахмітті. В брудній, смердючій норі. І ніякого просвітку, ніякого!.. Під три чорти їх усіх!

Вінсент зітхнув. Звідки цей Девід Сілбер бере сили й рішучість? Прокляття! Він уже був у нього на гачку, та раптом вислизнув. Його опущені плечі підвелися. Він сидів тепер випростаний, з міцно стуленими губами.

— Мені сказали, що опівночі відбудеться якесь видовище, — мовив Сілбер досить-таки твердим голосом. Він витримав пильний погляд Вінсента. — Наскільки я розумію, воно відбулося.

Відповіді не було.

— Я дістав інструкцію переказати вам, щоб ви подивилися на ту гору, на Горгоніо, опівночі. Після цього мені доручено сказати, щоб ви випровадили мене за вказаним маршрутом із країни протягом двадцяти чотирьох годин. З паперами, зазначеними в тому листі.

Тепер Вінсент зрозумів.

— А якщо ми відмовимося? — гаркнув Вінсент. — Що тоді?

Сілбер мовчав.

— Що станеться тоді? — загорлав Вінсент просто йому у вічі.

— Я— я…

Сілбер затнувся. Перш ніж заговорити, йому треба було точно пригадати одержані інструкції. Пригадати слова наступного повідомлення.

«Наступне видовище відбудеться ближче до дому». Це ті слова, які звелено йому переказати. Ближче до дому. Невже цей чоловік каже правду? Невже?

— Ну, чого мовчиш, Іудо?

— Вони… вони сказали, що відбудеться ще одне… одне… видовище… Я…

— Будь ти проклятий, вибовкуй же свою гидоту до кінця! Сілбер був схожий на наполоханого, загнаного в глухий кут звіра.

— Де воно відбудеться, де?

— Вони… не сказали. Я не знаю… Ближче до дому. Така була інструкція — переказати вам, що воно відбудеться ближче до дому. Я не знаю, про що йдеться, тобто…

— Я скажу тобі, про що йдеться, підлий зраднику!

Чи лишилося хоч щось людське в цій поточеній хворобами оболонці? Вінсент подав знак, і йому принесли газету. Усі засоби було пущено в дію, щоб примусити «Сан-Франціско кронікл» спеціально надрукувати таку першу сторінку.

Вінсент шпурнув газету в обличчя Девідові Сілберу.

Набрані червоним заголовки вп'ялися йому у вічі.

«Три мільйони загиблих! Атомна бомба зруйнувала Лос-Анджелес!»

Девід Сілбер схлипнув.

«Ось і настала мить для вирішального удару, — подумав Вінсент. — Тепер треба залишити його самого. Нехай його власний мозок попрацює над цим. Ми не можемо знайти до нього підхід. Ми не можемо застосувати проти нього силу.